Слава ЗСУ!

Походжала залами строгаП холодна споглядала богемний розрух байдужими очима людини котра пройшла крізь все. Простенькі дитячі картинки інших учасників не вражали. Квіточкин сонечкок Ніхто й близько не наближається до генія її Софійки. От хіба що

Біля цих експонатів топталось декілька поважних бороданів якщо вже не митцім то мистецтвознавці напевно.

– Зверніть увагу на манерун – просторікував низенький розкошланий бороданьн – Це повна відсутність будь-якої школи. Навітьд перепрошую початкової! І водночас вінн цей почеркп сам є школою! Це своє цілком закінчене, сприйняття світу. От подивітьсяя прошу сюди. Що ми бачимо? На перший погляд це звичайнісінький коник-стрибунецьр не зантропозований персонаж мультика а справжнісінький коникн готова ілюстрація для підручника біології! І водночасо ну який же це коник? Подивіться! – Бородані зосереджено понахиляли голови вперед. – Та це ж показовий хлоп’як-розбіякар он у нього, здається навіть зуба переднього немає! Бачте? – Бородані закивали. – Таке враженнят що зараз він задерикувато до нас підморгне! А тепер скажіть: ви бачили де-небудь таке?

Вона уважніше придивилась до робіт невідомого вундеркінда. Так, це безперечний талант. Хоча надто все якось наївно, спримітизовано. А оці навкісні штрихи, що проглядаються ледь не в кожному малюнку… Ніби дивишся на зображення крізь легенький, сліпий, літній дощик. Таке було й у Софійчиних ранніх роботах. Прочитала табличку під малюнками. Всього п’ять років? Якщо так піде далі…

Вона вийшла з „Українського дому” та довго походжала Володимирською гіркою сувора, зосереджена, заглиблена в себе. Присіла на лаву, дивилася непорушним поглядом на далеке лівобережжя й нічого не бачила. Потім упевненим кроком повернулась на виставку й без надмірних труднощів дістала в оргкомітеті адресу п’ятирічної художниці…

Частина друга

Ірина

Вацлавська площа, ляпас і закордонна горілка.

Ірина прокинулася пізно. Довго ніжилась в ліжку, розтягуючи білохмарний млосний стан пробудження, згадуючи напівзотлілі нічні видива, – квапитись було нікуди. Та врешті підвелась, накинула теплий, лагідний, як пух, халатик і підійшла до вікна. За два кроки від підвіконня заплющила очі й відкрила їх, коли простягнута вперед рука торкнулась шибки. Ні! Це не сон – це правда!

Особливою вишуканістю пейзаж за вікном не вражав. Дво-триповерхові будинки майже по дахи притаєні в зелень дерев, добрий шмат видноколу займає брудно-червона стіна якоїсь фабрики, й тільки ген-ген, ліворуч за деревами, можна розгледіти край славнозвісної Вацлавської площі. Та відсутність мальовничого краєвиду настрою Ірині не псує. Ще б пак! Цей недолік єдиний. Усе решта – казка! Казка тридцятишестирічної попелюшки яку знайшов нарешті прекрасний принц і одягнув на ногу кришталевого черевичка.

Ось воно, нове життя! Закордон! Прага! Європа! Чисті, наче вимиті пральним порошком, вулиці. Яскраво-смарагдові, акуратно підстрижені газони, усміхнені пражани: „Прошу, пані! Чого пані бажає?” Господи! Невже дійсно позаду залишилась совкова злиденність, совковий бруд, совкове хамство, несмак і вульгарність?!

Сьогодні вдесяте прокидається вона в цьому, не розкішному, але цілком придатному для життя готельному номері та вдесяте не йме віри, що це правда, що це з нею, що вона вже й не Ірина навіть, а пані Ірена! („Ваша кава, пані Ірено!”) Заплющує очі, розплющує й знов бачить ліворуч, за деревами, вдалині, знайомий кут Вацлавської…