Слава ЗСУ!

Прага! Грег (бо й Гриші в закордонні нема) показав їй уже Празький град, пам’ятники, собори, Влтаву, храм святого Мікулаша і Мостецькі вежі… І отут вона житиме! Та не якоюсь там служебкою, а власницею (принаймні – хазяйкою) готелю! Його, Грега, готелю. Адже вона – з ним.

Це встановилось якось само собою. Розкішна зустріч, готельний ресторан, співробітники… „Дозвольте відрекомендувати: пані Ірена. А це пан Ярош, пан Каміл, пан Навратіл…” – „… Маю честь… моє захоплення… о, пані Ірено!” Вони розмовляли між собою якоюсь дивною мішаниною російських, українських та чеських слів і вона практично все розуміла.

Екскурсія готелем. Знадвору вишукане бароко, а всередині найсучасніше обладнання: безшумні ліфти, кондиціонери, автоматичні двері. Вся обстановка витримана в насичених бордових тонах призахідного сонця – килими й панелі в коридорах, портьєри в номерах, скрізь бачиться рука досвідченого дизайнера. „Цей номер наш (наш!). Це твоя покоївка, Блажена.” – „Прошу, пані. О котрій вас розбудити? Яку пані п’є каву, з вершками, чи з молоком?” І поблажливий голос Грега: „Даватимеш їй іноді чайові.”

Вони лягають в постіль. Наче не вперше, наче провікували спільно довгі подружні літа. Він поводиться вільно, невимушено, й вона віддається його владі, а як же? Вона щаслива… „Коли я почну працювати?” – Він сміється: „Облиш свій совдепівський ентузіазм, ти в Європі! Жінки тут взагалі не працюють. Поки вчи он з Блаженою мову, а більше відпочивай і насолоджуйся життям. Коли знадобиться твоя допомога – скажу.”

Постояла біля вікна, потягнулась, мов доглянута, задоволена життям кішка, й пішла до ванної. Невагомий халатик слухняно спурхнув на підлогу, підкорившись легенькому поруху плеча, і двері ванної відчинила вже гола...

Причепурившись, спустилася в ресторан, де в неї свій столик і свій офіціант – Бразділ. Кнедликів вона вже наїлась, закортіло щось з італійської кухні. Легенько поснідавши, піднялась в номер – сьогодні Грег просив її залишитись вдома…

Він з’явився аж по обіді. Заклопотаний вираз обличчя...

– Щось трапилось, любчику? – пригорнулась.

– З чого ти взяла?

– Бо видно. Якісь неприємності?

– Та не те щоб, але... Власне, нічого надзвичайного. Просто… я тобі не все сказав. Готель не зовсім мій, тобто… не лише мій. Я співвласник, з Ярошем. Та є шанс залишитись одноосібним. Майже вмолотив його передати контрольний пакет мені, але... старий гульвіса затявся… хоче, ну… Власне, це Європа, тут вільні люди й на таке дивляться інакше…

– Не второпаю! То що він хоче?

– Іринко, золотко, – Грег взяв її долоню, легенько стис пальці, але погляду чомусь не підвів. – Якщо я дуже-дуже тебе про щось попрошу, обіцяй, що зробиш?

– Ну... це якось пов’язано з Ярошем?

– Так. Він хоче...

– Та що ж?

– Тебе!

– Що? – пам’ять послужливо вималювала дорідну Ярошеву статуру, з відвислим черевом і такими ж, у рясному ліловому рябовинні, щоками.

– Всього раз! Ну от взяв собі в довбеху, що я вдію? Але після цього готель стане нашим. Справді! Метикуєш?

– І ти йому що, пообіцяв?

– Звісно ні, золотко. За кого ти мене маєш? Гнівався, мало в рило кнурові не заїхав, а він своєї! Іриночко, а може, ну… задля справи… Ніхто не знатиме.