Слава ЗСУ!

– Ось. Це на спорядження. Хватить?

Не діждавшись відповіді, розвернулася й вийшла, майже вибігла з бару, грюкнувши наостанок дверима.

Карина обвела переможним поглядом присутніх, вздріла в руках у Корозії мишку й, схопившись на ноги, несамовито заверещала...

Лікер, фокуси та бійка з „сервантом”.

Ірина вийшла з кабінету, й Грег власноруч причинив за нею двері. Гості розважались. Здається, ніхто не знав, що сталась аварія, загинула людина, що зараз у кабінеті господаря цього веселого будинку відбувається бридкий торг. А може й знали. Можливо, те було для них несуттєвим, не вартим відмови від забав.

Треба повертатись, – думала Ірина. – Втікати звідси, поки не пізно, доки не засмоктала ще її ця трясовина, ця паскудна „малина”, поки ще не замастилась. А як? У неї й грошей нема. По-дурному зірвалась, поїхала... Як школярка за свистуном-ловеласом. І ось... в її вухах і досі лунав той удар, коли холодне залізо нещадно вп’ялося в живу плоть і зробило її мертвою... Варто випити...

У просторому холі чулась музика, кілька виклично вдягнених (скорше – роздягнених) жінок і нахрапистого виду чоловіків оточили невеличке підвищення в центрі, на якому кумедний опасистий чоловічок у бордовому костюмі з яскравими блискітками на лацканах піджака демонстрував фокуси. Ярошів брат! – згадала Ірина. В пухких вправних долонях фокусника невловимо для ока пурхали карти, то зникаючи то з‘являючись в найбільш несподіваних місцях. Присутні аплодували, лунали їхні збуджені вигуки. В куті холу вилискував кришталем бар. Ірина бачила, як туди підходили гості та, не чекаючи запрошення, пригощались. Підійшла й собі. В барі відшукала пляшку з найяскравішою етикеткою, влила до склянки якоїсь світло-рожевої рідини, сіла поряд у крісло. Ніхто не звертав на неї уваги. Надпила...

А що вона скаже Валикові, Іванці, як виправдовуватиметься? Чорт, і чого це вона мусить? Перед ким? Це хай Валентин перед нею виправдовується! А донька? Іванка її зрозуміє. Якось вони останнім часом віддалились одна від одної. Оці її кавалери... Але до чого тут кавалери? Вона ж молода – нехай гуляє. Ірина піймала себе на тому, що заздрить Іванці; її юності, безтурботності, що не відає та ще ні драм, ні розчарувань... Ні, це ненормально, заздрити власній доньці. Якби Валентин її любив, то вона б і не заздрила нікому, а так... Або Грег...

Хтось торкнувся її ліктя. Підвела погляд – високий неосяжноплечий, як сервант, молодик. Здається, з Остапового почту.

– Пройдіть, будь ласка, туди!

– Куди?

– Туди, в оті двері. Там вас ждуть.

Від лікеру трохи шуміло в голові. Підвелась та слухняно попрямувала через хол до місця, вказаного „сервантом”. Вийшли на невеличкий ґаночок, впритул до якого стояв вантажний, без вікон, фургончик. Поруч Остап. Над дверима сяяла лампочка, в її сяйві Остапове обличчя видавалося хворобливо гірчичним.

– Сідайте сюди, – промовив він до Ірини, – ми доправимо вас додому.

– Додому? А де Грег?

– Він поїхав по гроші, ви ж чули нашу балачку. А вас доручив нашій дружній опіці. Ну, чого ж ви?

Тривожно бухнуло в скронях: „Щось воно... Чому сам Грег нічого не сказав? Утім, не вб’ють же вони мене, справді!” Хвильку повагавшись, сіла. У вантажне відділення. Поруч, на низеньку жорстку лавку, гепнувся „сервант”.