Слава ЗСУ!

Пожмаканий папір аркуш за аркушем летів під стіл, аж ось, нарешті, вона піймала той єдино потрібний штрих, ту рису, яка розставляла все по своїх місцях. Гордівлива, граційна тварина ніби ось-ось мала ринути з місця навздогін за якоюсь антилопою, так грали, наче аж дрижали, м’язи на її пружному тілі. Вийшло! Тепер слід було спокійно відтворити вдалу знахідку на чистому аркуші, але… папір закінчився. Дівчинка аж не повірила власним очам. Як це, в неї ж завжди лежав під рукою стосик паперу?! Зазирнула нетерпляче до шухляди, під стіл. Нема! А рука аж тремтіла від бажання зафіксувати, витворити знайдену подобу. Негайно! Поки вона не зникла, поки пальці не забули той порух! А під рукою нічого… І лише білі шпалери навколо. Свіженькі, незаймані...

Гепард вийшов прегарним. І місця зайняв зовсім небагато – від столика до шафи, а як мама її потім лаяла! Ніколи ще маленька художниця не бачила її такою.

Увечері дівчинка лежала в ліжечку й плакала. Мама її покарала. Найжорстокіше, як тільки могла – відібрала олівці. Ще й завбачливо заховала губну помаду, туш для повік і лак для нігтів. Нехай би вона краще її набила, залишила без вечері, замкнула в туалеті, що завгодно, тільки не це! Коли перед сном дівчинка чистила зуби, не втрималась і на дзеркалі ванної намалювала зубною пастою потворного довгокосого бісика в спідниці. А коли вже засинала, тихо схлипуючи, скрутившись під ковдрою крихітним калачиком, то все водила пальчиком по простирадлу – малювала.

А тоді дівчинка побачила сон. Ніби стоїть вона посеред просторого фойє будинку культури, куди ходила з мамою на власну виставку, але стоїть сама, без мами. Й раптом підходить до неї висока золотокоса та блакитноока жінка, точніше, доросла дівчина. „Ти хто?” – питає дівчинка. „Фея” – відповідає та. „Справжня?” – „Справжня. Скажи, що ти хочеш?” „Я? Я… – дівчинка аж захлинається. – Я хочу малювати!” – „Малюй!” – фея веде широким рухом навколо й всі стіни фойє вкриваються ніби картинами в рамках: меншими, більшими, просто велетенськими, всі білі, чисті, до них іще не торкався ані олівець, ні пензель. Дівчинка в захваті: „А чим мені малювати?” – „А хіба не бачиш?” І справді, дивиться дівчинка – довгий предовгий стіл через усе фойє, а на столі палітри, пензлі, фарби! Справжні, художницькі. „Це чиє?” – з трепетанням питає дівчинка. – „Твоє!” – сміється фея. – „А можна, я заберу все це додому?” – „Ні, – каже фея, – як тільки ти винесеш щось за поріг, воно перетвориться на пісок і витече в тебе між пальчиками!” – „Але я звикла малювати вдома!” – „Ні, ти малюватимеш тут… тут… тут…”

Висока суха жінка в чорному жалобному вбранні сиділа в кутку, невідривно дивлячись у вікно. Вже споночіло й надворі нічого не було видно, лише пролітали час від часу повз вагон жовті вервечки пристанційних ліхтарів та мерехтіли, то далі то ближче, вечірні вогники прилеглих до залізниці сіл і містечок. Жінка в чорному не розмовляла з сусідами, не шаруділа пакунками, розгортаючи їжу, взагалі майже не рухалась.

Вона не кинулась сторчака. Витримала паузу. Добре зважила. Зважилась... Вона їхала до маленької художниці. Не знаючи, в яких та живе умовах, хто її батьки, чи має братиків і сестричок. Вона не відала про дівчинку нічого. Тільки адресу. Але була цілковито спокійна. Вона повинна ЦЕ зробити й була впевнена, що зробить. Як? То з’ясується на місці, за обставинами.

Шприц, холодильник і живчик на скроні.