Слава ЗСУ!

Рвучко розчинились двері й до закамарка, впустивши поперед себе дещицю свіжого повітря, квапливо ввійшов „сервант”; інший, він знову був у лижному „півнику,” вріс на порозі.

– Збирайся! Ходім, ходім, хутчіш, в кров твою мать! – „сервант” брутально шарпонув Ірину за руку та поволік у коридор. – Давай, давай, воруши кінцівками!

Вона втратила лік часові й уявлення не мала, скільки днів, тижнів, а, може, й місяців, просиділа в своїй комірчині, й виходила оце вперше. Її тягли кудись переходом, по один бік якого були двері, чи не до подібних комірчин, а по інший, крізь вікна, Ірина бачила рідкі дерева, ніби парк чи ліс, хтозна. Вузькими сходами збігли вниз, знов коридор, сходи. Спинились біля залізних дверей. Кроках у двадцяти в кінці коридору – двері відчинені надвір. Саме в той час, коли „сервант” дзеленчав, вишпортуюючи їх з кишені, ключами, біля тих відчинених дверей загальмувало авто й з нього виліз стривожений Остап:

– Ну що там? Швидше! Вони вже їдуть! Анаша, до мене!

Той, що в лижній шапочці, облишив „серванта” з Іриною та побіг кудись за Остапом. Дверцята автівки залишились відчиненими. Лівою рукою „сервант” притримував Ірину за лікоть, а правою порпався ключем у замковій щілині, залізо шкреблось об залізо... Був ранок і вона ще не встигла випити...

Ірина рвонулася щосили, „сервант” не чекав. Миттю була вже біля дверей, ось авто, ключі... Уклін тобі, Валентине, що навчив дружину водити!

„Сервантові” пальці хапкома чіплялися за ручку дверцят, здається, він ще спробував ухопитись за бампер, та то вже її не турбувало – авто рушило. До підлоги втопила педаль „газу” й спрямувала слухняну машину неширокою асфальтованою доріжкою геть від осоружного кубла.

Та її вже переслідували. В дзеркало Ірина побачила темний фургончик, либонь той, яким її привезли сюди. Він наближався! Доріжка бігла між деревами, зовсім близько мигтіли рівненькі стовбури. Ніде ні будівель, ні людей, посеред лісу цей притон, чи що? А фургон насідав – не вельми вправний, видно, з Ірини водій. Ні, що завгодно, а туди вона не повернеться. Нізащо! Трохи стишила хід, звернула в ліс, ледве не в’їхавши в дерево, розвернулася й кинула металевого звіра назустріч переслідувачам. „А-а, євнушня, як вам отаке?!” Автівки зближались. І коли, здавалося, вже все, фургон шарпнувся вбік, шугнув чорною тінню повз, а за мить до Ірини долинув звук моторошного удару... Знов розвернулась, байдужо минула розчавлену, спресовану могутнім сосновим стовбуром, бляшанку... Більше її ніхто не переслідував...

Дорогу до великого міста відшукати було нескладно. Авто вона розважливо лишила у празькому передмісті, в бардачку знайшла якісь гроші, піймала таксі й назвала водієві адресу:

– На Гуситську, прошу.

Таксист оцінив її зашмульгану вечірню сукню іронічним поглядом, але не сказав нічого...

Гепард між столиком і шафою, та жінка біля вікна.

Дівчинка малювала. Їй байдуже було що малювати. Сьогодні на папері вже з‘явилась біло-брунаста корівка, яку стрічала, коли їздила з мамою до бабусі, і сіренький кролик, той виявився чомусь схожим на дядю Васю, бабусиного сусіда, та шосе, що веселим нескінченним рушничком зникало за обрієм, і навіть блискуче дзеркальне марево над асфальтом. Іще дівчинці дуже кортіло намалювати гепарда, якого бачила вчора ввечері по телевізору. Звісно, вона не запам’ятала його наймення, для дівчинки це була просто велика гарна кицька. Дитину вразила дивовижна граційність африканської тварини, але відтворити ту властивість на папері дівчинці довго не щастило. На одному малюнку гепард виходив гладким і неповоротким, на іншому – змарнілим, ніби виснаженим недугою.