Слава ЗСУ!

– Ти Тромба знаєш? – спитав Северин Корозію. Обличчя того, на диво, не мало жодної свіжої подряпини, ані іншої якої відзнаки.

– Хто ж його не зна!

– Покажеш!

Цибатого, схожого на впхнутого в штани чорногуза, Тромба Северин знайшов біля його будинку. Тромб з приятелем сиділи на лавці й розважалися тим, що коментували зовнішність перехожих:

– Диви, диви, губа як у верблюда! Ги-ги-ги!

Северин підійшов. Тромб окинув хлопця байдужим поглядом і цвіркнув зневажливо крізь зуби.

– Ти Тромб?

– Ну я.

– Ще раз зачепиш мого брата, Валерку – пожалієш! Зафіксував?

– Ой-ой-ой! А що, може битимеш? – зобразив удаваний переляк Тромб.

– Оце ще, руки паскудитиму! Ось, диви! – Северин дістав з кишені шприц-ручку для інсулінових ін’єкцій. – Бачиш? Підійду ззаду, зроблю укол тринітропентопропінолу й решту життя проведеш у дурці, будеш до всіх усміхатися та какати в памперси!

Тромбів приятель, який напівлежав до цього, розвалившись на всю лавку, раптом заквапився:

– Піду. Мати загадувала прибрати в квартирі…

– Втямкував?

Не зводячи очей зі шприца, Тромб судомно ковтнув слину:

– Втямкував.

– Дивись…

– Ну от, – задоволено потер руки Букет, – фуричить як будильник „Янтар”! Можете не сумніватись, даю рік гарантії.

Господар був задоволений:

– Так, так! А то воно без холодильника ніяк!

У хлопця ще трохи боліла врятована альпіністським шоломом голова, а загалом він почувався чудово. Оксана поралась в палісадничку біля хвіртки.

– Привіт!

– Салют!

– На дискотеку гайнемо?

Вона метнула на нього грайливий погляд:

– Можна було б, та навряд чи це сподобається моєму хлопцеві. Він, знаєш, боксер.

– Чхать мені на твого боксера – я вітрогон! Одним словом, увечері підійду!

Антон стояв перед дзеркалом. Здається, живчик на скроні дещо зріс у розмірах. Чи це від перенесеного напруження? Звісно, воно й здоровій людині нелегко пройти через таку випробу, а що вже йому. А він витримав. Там, угорі, коли було надзвичайно важко, в нього не запаморочилось в голові, не заниділо серце. Його рухи були вправними, точними й самовладання не втратив. А живчик? Нічого, подивимось за день-два…

Антон підійшов до столу, взяв і витягнув у руці аркуш паперу. Аркуш не тремтів.

Старі шпалери, фарби в футлярі й дитячий ранець.

Необачно було залишати дівчинку саму, без засобів для живописання, тому, йдучи вранці на роботу, мама повернула їй олівці та принесла звідкілясь великі шмати старих, здертих зі стіни, шпалер.

– Покищо малюй на цьому, нещастя ти моє! Увечері принесу паперу.

Дівчинка розклала шорсткі від старого клею шпалери й заходилась малювати прямо на підлозі. Вона задумала зробити великий малюнок на всю довжину найдовшої смуги. „Нехай це буде взуття, – фантазувала дівчинка. – Мамині туфлі, чобітки, шльопанці, мої черевички й сандалики. І в кожному сидітиме якесь звіря. З високого маминого чобітка визиратиме хитра кицька, в сандалику сидітиме мишка, в красивій маминій туфлі, підмостивши під голову хвостика, лежатиме лисичка. І хай усе взуття буде зв’язане між собою шнурочком, і хай…”