Слава ЗСУ!

В передпокої тенькнув дзвоник. Дівчинка облишила малювання, підвелася з підлоги та підійшла до дверей. („І нізащо не відчиняй незнайомим!” – повчала її мама…)

– Хто там?

– Ти Юлечка Коломієць? – пролунав з-за дверей жіночий голос.

– Так! А ви хто?

– Я принесла тобі фарби…

Двері відчинились і жінка в жалобі побачила перед собою маленьку русявокосу дівчинку в строкатому, замащеному фарбами комбінезончику, яка широко розплющеними очима дивилась на незнайому тьотю. „Ні, це не Софійка, але… зовнішня схожість, вона ж не обов’язкова. Навіть при переселенні душ форми бувають які завгодно. Головне – втілити задум.”

– Де?

– Ось! – вона показала дівчинці невеличку валізку. – Тут. Ти сама вдома?

– Сама.

– От і чудово! – жінка зайшла й причинила за собою двері. – А де мама, тато?

– Мама на роботі, а тато… тата в мене нема… А покажіть фарби!

Жінка розстібнула валізку та дістала звідти чорний шкіряний футляр.

– Дивись! – Клацнула застібка футляра й дівчинка побачила перед собою рівненький рядочок яскравих різнобарвних тюбиків. – Це справжні фарби. Німецькі! Хочеш ними малювати?

Певно в дівчинки перехопило подих, бо вона тільки швидко-швидко закивала голівкою.

– Ходімо зі мною й ці фарби будуть твоїми. Фарби, пензлі, мольберти. Матимеш свою майстерню, як справжній живописець!

– А можна, – прошепотіла дівчинка, – я малюватиму вдома?

– Ні, – усміхнулась жінка в чорному. – Ти мусиш піти зі мною, малюватимеш, а я про тебе піклуватимусь.

Фея! – здогадалась дівчинка. – Фея з сьогоднішнього нічного сну! І нічого, що вона не золотокоса й блакитноока, нічого, що в окулярах. Зовнішня схожість не обов’язкова. Це втямки навіть п’ятирічній дівчинці!

– Добре…

– Тоді збирайся. Хутенько. Мусимо встигнути на поїзд. Я, Юлечко, живу далеко!

Ще б пак! Хіба може фея жити десь поряд?

– А що мені взяти?

– Показуй свої речі. Господи! – вжахнулась жінка, увійшовши до дитячої кімнати. – І на цьому ти малюєш?

– Так, – знітилась дівчинка, намагаючись відсунути ногою шпалери. – Увечері мама принесе папір...

Жінка побачила гепарда.

– Гарно! Збирайся. Віднині ти матимеш усе!

Вони вийшли з квартири й жінка в чорному зачинила двері. Крім своєї валізки вона тримала в руці невеличкий дитячий ранець. На площадці, сходах і біля будинку вони нікого не зустріли.

– А як вас звати? – спитала дівчинка, коли вони йшли до залізничного вокзалу. „Нічого, що фея. Мусить же й фея мати якесь ім’я.”

– Називай мене Адріана Андріївна.

– Анрі… Адрі…

– Добре. Просто тьотя Ада…

Чоловічий гонор і касета з Віктором Цоєм.

– Ні! – гримнув на себе Ромка. – Так далі не піде! Треба з’ясувати все до кінця! Нехай вона сама скаже, підтвердить, що зраджувала мені та бігала потай до свого куцого. Хочу почути це на власні вуха!