Слава ЗСУ!

Після трапунку в барі Ромка Іванки не бачив. І поривався він, і вабило до знайомої дев’ятиповерхівки, та чоловічий гонор не дозволяв. „Якщо вона відчуває провину, то хай прийде, вибачиться й усе пояснить, а за мною гріхів нема!” Від біластої ляльки, яку привів йому тоді Букет, Ромка втік, інакше ніяк не міг її спекатись, і більше не зустрічав. Взагалі, після того випадку зраджувати Іванці перехотілось. „Нехай відтягується собі зі своїм „бройлером”, – думав насурмлено Ромка. – А я буду сам! Що ж, такий, либонь, мій хрест!”

Він знов толочився колишніми манівцями понад річкою, згадував, як побачив вітрогонів, згадував Іванку. Як уперше зустрівся з нею поглядом в електричці, як заговорив, як бігав на побачення, обламуючи в чужому садку бузок. Як хороше було їм удвох… Все в минулому.

Але після сходження на трубу рішення було прийнято: йти й усе з’ясувати!

Клацнув замок і двері відчинились.

– Привіт.

– Здрастуй.

– Ось, касета твоя. Натрапив випадково в шухляді.

– Віктор Цой? А я її шукала. Ну заходь, чого стоїш?

Пройшли в кімнату.

– Поставлю? – махнула касетою.

– Постав...

– А де ж твоя Карина?

– Нема в мене ніякої Карини!

– Нема? А тоді, в барі?

– То Букет її привів. Не віриш?

– А чого ж вона клеїлась до тебе, як жувачка?

– Ну... бо Букет привів її до мене. Але в нас нічого не було! Ми й не бачились більше! Правда! І взагалі, то я зо зла... через тебе...

– Як це, через мене?

– Ну ти ж ніби знову… з Олегом. От я й попросив Букета…

– З Олегом? Ні з яким я не з Олегом! Я ходила до нього всього раз, просила грошей на спорядження!

– І що, він отак просто взяв і дав гроші?

– Так, просто взяв і дав! Він, якщо хочеш знати, одружується, в нього наречена. А мені допоміг по давній дружбі!

– І нічого не взяв навзамін?

– Господи! Я ж сказала: нічого! Не віриш?

– А чого ж ти мене сторонилась?

– Як це чого? Заходжу в бар, а там ти з цією… А ти чому не приходив?

– Бачив, як ти йшла до Олега й… уявляєш, як мені було?

– А мені! Всіма покинута, забута! Так паскудно було на серці!

– Уявляю.

– Ти мені віриш?

– А ти?

– Вірю. Ну, розкажи, як пройшло сходження?

Вода з графина, мамине „треба” й доччина байдужість.

Лариса знайшла його в кабінеті. Валентин мало з крісла не впав, побачивши, хто до нього заходить.

– Лисич... Ларисо! Нащо ти сюди… Я ж тебе просив! – зашепотів голосно, озираючись по кімнаті так, ніби вони були не самі, й замовк, завбачивши її змарніле, наче випалене, обличчя, темні півкола під очима та (неймовірно!) майже повну відсутність косметики. – Що трапилось?

– Ой, Валику, поможи! Зникла моя донечка, моя Юлечка! Зранку ще. Я заскочила обідом додому – принесла папір, а її нема. Ніде нема, ні вдома, ні на вулиці…