Слава ЗСУ!

– Ну пішла десь, погуляє… прийде. Ти заспокойся!

– Не прийде – речі забрала! Костюмчика немає, курточки, й платтячок, і чобітків, і ранця! Побігла в міліцію, вони теж заспокоюють – прийде! Поможи, підніми ти їх на ноги! Нехай шукають!

– Ну я… власне… А що я можу? В міліцію заявила? То вони ж там у курсі, що робити. І взагалі, якщо я почну роздзвонювати, то виявляться наші стосунки, а я б не хотів…

– Та на дідька мені твої стосунки! В мене донечка зникла, петраєш? П’ятирічна дитина! А ти лиш про себе думаєш! Про свій комфорт. Та відірви ж нарешті гузно від крісла!

– Ну заспокойся, – злякано зиркав на двері Валентин. – Ще нам істерики тут не вистачало. Он у мене теж дружина зникла й нічого. Власне… я не те хотів сказати. На ось, краще, випий води. Зараз я подзвоню до замначальника райвідділу. Найдемо! Ти тільки, благаю, не кричи. Знаєш, які тут стіни!

Коли Валентин повернувся додому, в доччиній кімнаті чулося неясне гуготіння. На кухні було голо. Він довго блудив квартирою, гупав дверима, торохтів каструлями, привертаючи Іванчину увагу до своєї зголоднілої персони, але та не реагувала. Два голоси, Іванчин і вже майже сформований, чоловічий, гуділи безупинно. Валентин підійшов до дверей кімнати, потоптався, але відчинити не зважився. Потім зітхнув і пішов готувати яєчню…

І куди його завіяло, те бісове чадо. Через це можуть споганитись його з Ларисою стосунки. А йому таки з нею хороше. Як ні з ким – він уже міг порівнювати. Звідтоді, як відкрив, несподівано навіть для себе, той дар... Зовні ніби наївна, а десь в глибочині багатозначна посмішка, галантне, напівшепотом, слово, м’який блиск очей. З того часу й поринув у ту віддушину сторчголов. А віддушини потребував давно.

Юнацькі роки минули під могутнім давилом залізного, скорше навіть свинцевого, маминого „треба” (або „не треба”): вдома бути о дев’ятій, вранці вставати о сьомій, з тим не дружи, а з тим не балакай, з тим не ходи, а з дівчатами – рано... Навіть оженила, з ким хотіла сама. Він, правда, опирався не надто (а спробував би!) Ірина – красуня, що там говорити. Та й мамине „треба” терпіти було вже несила.

Але доля зіграла з ним жарт, якого й уві сні не очікував: Ірина виявилась другою мамою. І для нього все лишилось, як було. І те ж „треба”, і „не можна”, і те ж давило... Добре, що Господь зглянувся, – нагородив „віддушиною”. На стороні отримував те, чого ніколи не мав удома: розуміння, розраду, реалізацію свого чоловічого „его”. Потайки, криючись від дружини, як колись, зрідка, від мами. І боявся...

Він уже дрімав перед телевізором, коли Іванчин гість залишив нарешті квартиру. Валентин чув, як у темряві коридору пролунало прощальне „цьом.”

– Ти щось їв? – спитала вона байдужо, коли двері за гостем зачинились.

– Їв.

Дочка знову рушила в свою кімнату, та він спинив:

– Ти тьотю Ларису знаєш?

Іванка напружилась. „Якщо зараз він скаже, що скоро в мене з’явиться нова мама – вдарю!”

– Знаю!

– У неї зникла донька. Пішла з дому, забравши всі свої речі.

– Маленький вундеркінд?

– Так, художниця.

Частина третя