Слава ЗСУ!

Юля

Корови за вікном, фарби й неподатливий пластилін.

Скільки нових вражень! Поїзд! Уперше в житті їхала вона в справжньому поїзді! Як цікаво лежати на верхній полиці та дивитись у вікно! Там села й містечка, пагорби та долини, прудкі авто на дорогах і непорушні рибалки на берегах річок; трактори на полях і тітоньки з пиріжками, булочками, тортиками, насінням і ще хтозна-чим на перонах станцій. Там чорнобривці на доглянутих пристанційних квітниках і годинники на вокзальних стінах, далекі сапфірові ліси, лункі мости над вузенькими іграшковими річечками й корови на луках побіля тих річечок; і жінки, що понахилялися з сапами на городах, і дядьки на велосипедах… А скільки принад у самому вагоні! Суворі провідниці в гарних костюмах з погончиками, якісь загадкові труби попід стелею, ручки, крани… А як захоплююче в туалеті! А скільки цікавих людей їхало з ними в поїзді! Це сивий дідусь з бородою (таку дівчинка досі бачила тільки на малюнках і по телевізору), високий ставний чоловік у костюмі й сорочці з краваткою, галаслива родина темнооких людей, що розмовляли незнайомою дівчинці мовою, та дві балакучі тітоньки, що торохтіли безупинно годину за годиною, а ще неголений дядько в пом’ятій одежі, котрий голосно викрикував незрозумілі їй слова, й кицька з блакитними очима, яку віз із собою хтось з пасажирів...

І все це їй негайно кортілося намалювати!

А потім був красивий старовинний вокзал, людні, гамірні вулиці міста й тиха, таємнича, затінена квартира з вузькими вікнами та високою стелею на другому поверсі теж старовинного, з витіюватим фасадним ліпленням, будинку. „Це твоя майстерня. Тут будеш і спати, й працювати. Ось інструменти. Пензлики тримай вимитими. Це готове заґрунтоване полотно. Вмієш малювати на полотні? Ні? Нічого, я покажу, ти швидко навчишся. Ось етюдники, фарби. Влаштовуйся, знайомся, це все твоє. Звикай, а я піду, змудрую щось на кухні. Зголодніла?”

Роззираючись на всі боки, дівчинка розгублено хитає головою...

– Ні, Юлечко, ці мазки накладай щільніше. Уяви, що ти несеш важке цеберко з водою, і тобі треба якнайскоріше його вихлюпнути. Бо нести важко! Ну, починай, вихлюпуй!

– Я ж я витрачу багато фарби!

– Фарби не шкодуй, не думай про неї! Думай, що ти хочеш відтворити, і про відеречко з водою. Отак, отак!

Юля накладає важкі сочисті мазки, тьотя Ада втішена. Але дівчинка хотіла показати цей будинок у димному ранковому серпанку, коли він ніби пливе в густому вогкому, аж глейкому на дотик, повітрі, – в місті часто йдуть дощі; а будинок виходить якимось уземкуватим і вгрузлим. Ось це треба прибрати, тут ледь-ледь позначити тонким аквамариновим доторком…

– Ні, Юлечко, ні! Чому це в тебе каміння блакитне? І так невиразно…

– Чого ви мені перебиваєте? Мама мені ніколи не перебивала!

Адріана відходить, дратливо бгає губи. Ні, Юля – не Софійка, – вже зрозуміло. Та чи можна цьому зарадити? П’ятирічне дитя, яке не уявляє, що таке школа, стиль. Безсумнівно талановите, проте будь-який талант потребує обробки, вишколу! Тільки генієві ніяке огранювання не потрібне, та де вони, генії? А це – плавкий, податливий пластилін, бери й ліпи, не гай часу! Вона таки видобуде з-під цієї незугарної зовнішньої шкаралущі свою неповторну, витончену Софійку! Сформує, виліпить і, як Пігмаліон, вдихне життя в своє твориво! Інакше, чого було починати?