Слава ЗСУ!

– Ну добре. Цей ескіз допрацьовуй, як знаєш, а тоді я тобі дещо покажу.

Увечері Юля засинає й гадає: а чи добре їй у тьоті Ади? Дівчинка має все, що захоче, володіє робітнею, як справжня майстриня, має чудове професійне приладдя. Тьотя Ада не дорікає дівчинці, що та розтринькує багато фарби, олівців чи паперу, не бідкається, скільки доводиться витрачати на Юлине малювання грошей, як це робила мама. Але… Тьоті Аді не подобається, як вона малює. Мамі подобалось, і тьоті Наді подобалось, а тьоті Аді – ні. Хоча... мамі було байдуже: малює, то й малює, аби шкоди не робила. А тьотя Ада хоче, щоб вона не просто бавилась, а вимальовувала так, як хоче вона, тьотя Ада. А Юля звикла малювати, як захоче сама. І тьотя Ада гнівається – оце недобре. То чого ж більше, хорошого чи поганого? Дівчинка не встигає вирішити це питання – її очі заплющуються…

Гол престижу, надія на жовтодзьобиків та Ромчині сумніви.

Букет повертався з побачення. Класно згайнували час. Красуня Оксана виявилась ще й компанійською дівчиною, і хлопець мав усі підстави для безсумного настрою. Звісно Оксана не... але не слід думати про те... Класно розім’ялись на дискотеці. Букету було в кайф ловити заздрісні погляди знайомих і незнайомих парубків. Потім вони довго швендяли нічним містом, цілувались до одуріння під пахкими липами, теревенили й реготали від його студентських анекдотів. Відчувалось, що Оксана не проти просунутись далі добропристойних цілунків, але він не квапився. Ніколи не псував собі насолоди невимріяними, непідготовленими перемогами, не квапився зірвати недоспілий плід. Адже очікування свята набагато миліше за саме свято!

Ішов порожнім нічним містом, насвистував якусь музичку, і раптом, повернувши вже на свою вулицю, побачив, як від стовбура лапастого каштана, що ріс під парканом, відклеїлась темна загрозлива постать. „Ну от, а вечір був таким кльовим! – подумав з досадою. – Зараз попросить закурити, а потім з’ясується, що я колись кревно образив його меншого брата…”

– Ну як тобі Оксанка? В подобу?

„Чорт, боксер! Це ще гірше! Проти нього в мене шансів – нуль!”

– Та нічого. А що?

– Зараз я тобі покажу „що”! – Боксер насувався загрозливо й невідворотно, як танк важкого, або принаймні середнього класу.

Букет відступав до протилежного паркану. „Тікай! – боязкою ящіркою шаруділа підленька думка. – Однаково ніхто твого героїзму не поцінує!” Але інша думка стримувала: „Ні, негоже. Я ж не шмаркляк який-небудь. Чому бути, того не минути. Хай там що, а свій гол престижу я таки заб’ю!”

– То як вона тобі, га? – боксер підступив уже зовсім близько. – Фігурка як, нічого? А цицьочки, га? Вже облапав?

Від першого бухана Букет відхилився, встиг іще й затопити кулаком кудись у невиразну білу плішину, що виникла на мить поруч, а потім… Спершу стоячи прикривав руками обличчя, тоді впав; далі вже не відчував окремих гепанів, бо удари й біль злилися в нескінчену, яскраво-білу, з іскристими, калиновими вкрапленнями, муку. А згодом вщухла й вона…

На спішне засідання вітрогони посходились до Северина. Стали оддалік хати, на невеличкому вигоні, де мешканці тихого кутка зазвичай прив’язували кіз:

– Ну як він? – спитав Северин у Ромки, – той щойно примчав з лікарні.

– Краще. Вже перевели з реанімації в палату. Прийшов до тями. Хоча краще ненабагато: поламане ребро, вибиті зуби, струс мозку й ще щось із внутрішніми органами, я не запам’ятав. Мати біля нього. Плаче…