Слава ЗСУ!

– Ти з ним балакав?

– Трохи. Довго не дають. Підбадьорив.

– То він сказав хто? – окреслив Антон питання, яке цікавило всіх чи не найбільше.

– Ні. Каже: якісь чужі задираки. Хоча, може просто не хотів говорити при матері.

– Треба взнати доконче! – промовив ватажок. – Ніхто не має права просто так товкти вітрогонів!

– Я побазарю з жовтодзьобиками, – озвався Корозія. (Чудовий свіжий синець прикрашав його рябу фізію). – Хтось щось та знає…

– Зло треба покарати! – продовжив Северин. – І воно буде покарано!

– А раптом того зла виявиться ціла банда? – з сумнівом (більше сам до себе) промовив Ромка.

– Байдуже. Впевнений – спосіб знайдемо. Може, це буде просто ще одна витівка вітрогонів!

Стілець і песик, мамині очі та два журних погляди за вікно.

Вночі знову йшов дощ. Крізь сон Юля чула, як він тарабанив по широкому бляшаному підвіконню, а окремі великі краплини, певно зірвані звідкілясь вітром, глухо гупали в шибку, наче вахлакуваті травневі хрущі.

Але вранці її розбудило сонечко. М’якеньке, лагідне, ніби випране нічною дощовичкою, воно весело заглядало до майстерні крізь рожеві портьєри й обіцяло дівчинці пречудовий день. Зараз сюди зазирне тьотя Ада, перевірить, чи Юлечка вже прокинулась, поцікавиться, як спала та похвалиться зготовленим для неї поживним і смачним сніданком. Певно знову гречана каша з маслом і котлеткою. Після сніданку вони вийдуть на обов’язкову щоденну прогулянку, тьотя Ада триматиме дівчинку за руку, й вони поволі рушать до розташованого неподалік невеличкого скверика. „Це Юлечка, – пояснила якось тьотя Ада незнайомій жінці, яку вони стріли дорогою, – донечка моєї двоюрідної сестри.”

А після прогуляння – до роботи! Кумедного песика бачила Юля учора в скверику, а ще кумеднішим був господар собачати – дрібненький лисий чоловічок, який невпинно бігав удвох із песиком, іноді навіть того випереджаючи. От би їх намалювати!

Відчиняються двері й до майстерні входить тьотя Ада:

– Прокинулась? Вставай, я зготувала таку смачну гречану кашу з маслом і котлеткою!..

Юля сидить за столом і працює. Тьотя Ада загадала їй намалювати стільця. Дівчинці зовсім не хочеться малювати стільця – це нецікаво! Їй хочеться змалювати того потішного дядечка з цуциком, але вона бачить, що тьотя Ада супиться й малює стільця. Малює неохоче, без натхнення, тому стілець виходить якимось похиленим, кривоногим, дівчинка дратується, невдоволено озирається на тьотю Аду, але тій, на щастя, треба кудись іти, й вона лишає Юлю саму:

– Малюй, тренуйся. Починати слід з простої натури. Я повернусь, і ти похвалишся своїми успіхами.

Аякже! Ледве за тьотею Адою зачиняються двері, дівча відсовує аркуша з осоружним стільцем вбік і кладе перед собою чистого.

Юля вже розуміє, що тьотя Ада ніяка не фея, а звичайна жінка, але яке це має значення! Тут є все для малювання, а це, переконана дівчинка, – головне. І той сон, Юля ж його не вигадала. Й він справдився…

Тьотя Ада повертається аж після обіду. Кумедний дядечко з песиком безтурботно гасають наввипередки між гладенькими стовбурами розкошланої горобини, малюнок променить безжурністю й грайливістю, але зовсім інший настрій у вузеньких скалках-очах за холодними скельцями окулярів господарки квартири.