Слава ЗСУ!

– Що це в тебе?

Ну от, попалась! Юля аж здригається. Вона зовсім не чула, як увійшла тьотя Ада.

– Це? Мама…

Але тьотю Аду цікавить не зображення.

– Де ти взяла цей аркуш?

– Отам, у шафі.

– Що? Господи Ісусе! Це ж Софійчин автограф. Боже, це „Денні сни” – одна з найкращих її робіт! Ах ти ж, маленька негіднице! Мало того, що сама нічого не можеш, то ще й нищиш роботи моєї Софійки!

Вузькою мармуровою долонею тьотя Ада боляче б’є дівчинку в обличчя. Юля хапається за щоку, з очей дрібною вервечкою котяться сльозинки.

– Не смій тут нічого мацати! – тьотя Ада гнівно тупотить ногами, її рука знову здіймається вгору. Дівчинка злякано відсахується.

– Не смій навіть торкатися до святої пам’яті моєї незабутньої Софійки! Ти її не гідна! Ти не Софійка! Ти інша. Бездарна, тупа й лінива дитина! Нащо я тебе сюди привезла? Господи Ісусе, ти ніколи не станеш такою, як вона!

Дівчинка нічогісінько не розуміє. За віщо її б’ють, за що гніваються? І від нерозуміння їй робиться ще страшніше.

– Я хочу до мами, – схлипує вона, відступивши про всяк випадок подалі. – Відвезіть мене до мами!

– До мами? – перепитує жінка? До якої мами? Твоя мама – це я, втямила?

Юля зиркає на злощасний папір, що так і лежить на столі. Там – мама.

– Ні! Ви не мама! Ви погана, зла фея! Я хочу до мами! Мама мене любить, а ви ні!

Дівчинка схоплюється з місця, оббігає господиню й мчить у коридор…

– Стій! – лунає ззаду.

… Підбігає до вхідних дверей, відчайдушно торгає важку литу ручку, що бовваніє в дівчинки над головою, крутить тремтячими пальчиками замок.

– Стій! – жорстка, ніби дерев’яна, рука хапає Юлю за комір, відриває від дверей і тягне, наче якогось лантуха, вглиб квартири.

– Я – твоя мама, зрозуміло? Нема в тебе іншої мами, тільки я! Я!..

Вузеньке кухонне вікно виходить в тихий, затінений липами дворик. Щойно знову прокапав дощ, і листя на деревах виблискує, ніби лаковане. Адріана стоїть біля відчиненої стулки й дивиться надвір похмурим, збайдужілим поглядом, а скельця її окулярів поблискують, наче двійко мокрих липових листків.

То були останні Софійчині дні. Дівчинка лежала під крапельницею, безкровна, змучена, позбавлену волосся голову прикривала біла намітка. Вони обидві знали, що це край, але ні донька, ні мама не наважувались говорити про смерть вголос.

– Мамо, – тихо промовила якось Софійка. – Як гадаєш, чи може один майстер завершити те, що не закінчив інший?

– Чому ні? – вона з усіх сил намагалася говорити спокійно. – Відомі такі випадки.

– А задуми? Коли є тільки задуми, мамо? – Очевидно, для Софійки це було надзвичайно важливо. – Хіба можна відтворити на полотні чийсь задум?

– Гадаю, що можна, – відповіла вона твердо, хоча зовсім не була в цьому переконана. – І додала тихо: Розкажи мені про свої задуми...