Слава ЗСУ!

Вітер струснув важке вологе липове віття й кілька холодних краплин торкнулося її обличчя. Ні, це не Софійка. Й ніколи нею не стане. І не малюватиме, як Софійка. Це зовсім чужа дитина, до якої в неї, ясна річ, немає ніяких материнських почуттів. Нащо вона її сюди привела, для чого викрала? Вона що, з глузду спала? Що буде далі? Хоча це її майже не цікавить. Все, що мало хоч якусь вагу, лишилось позаду. В „учора” залишилась Софійка, щасливе, впорядковане й підпорядковане великій меті життя – воно там, на Личаківському, під двометровим шаром ґрунту. А всіляке переселення душ – нісенітниця! Казочки для охоплених відчаєм…

Треба кінчити якось цю безглузду історію, – думає вона втомлено й відходить від вікна.

Вікно Юлиної майстерні виходить на вулицю. Дівчинка стоїть, поклавши кулачки на підвіконня, а підборіддя на кулачки. Щойно пройшов дощ, і листя на деревах вабливо переливається в свіжому сонячному промінні.

Біля будинку стоїть великий вантажний автомобіль („фура” – казала тьотя Ада), дівчинка вже знає, що в сусідньому під’їзді живе водій – „далекобійник”, іноді він залишає вантажівку на ніч прямо на хіднику. Кабіна фури яскрава – жовтогаряча, а тент – чорно-синій. Далі по мокрій, вимитій дощем асфальтівці, шарудять колесами різнобарвні автомобілі. Навпроти – будинок, який вона вже малювала, збоку біля будинку магазинчик, біля якого інколи зупиняються авто. Дівчинка мовчки спостерігає за автомобілями, перехожими на хідниках, горобцями, як ті купаються у воді на тенті вантажівки. Сльози на щічках вже висохли, але вперше в житті дівчинці не хочеться малювати…

Букетів кашель, агентурні дані й Ромчина ініціатива.

Пасажири київської електрички, що саме прибула до перону, вихлюпнулись з її нутрощів бурхотливим живим потоком, і ті, хто проходив повз відчинені вікна привокзального бару, чули, як линула звідти музика гурту „ДДТ”. Це могло означати одне – у вітрогонів нарада. Троє юнаків всілися за останнім столиком і Северин почав запитанням:

– Чому, чому він не каже – хто? Я ж по очах бачу, що знає!

Сьогодні вони були в лікарні – відвідували постраждалого. Букет тримався стійко, намагався жартувати, хоч виглядав не дуже. Зовнішні, як він казав, урази потроху затягувались, а от внутрішні… Нападники, чиїх імен він не знав, чи не хотів називати, повідбивали там йому щось усередині, Букет кашляв, спльовував рожеву слину в навмисно поставлену для цього бювету й тримався рукою за груди. Наполягав, що імен хуліганів не знає, але дивився вбік і взагалі говорив на цю тему неохоче, використовуючи будь-який привід, аби перекинути балачку на інше.

– Може сам винен, – висловив припущення Антон. – От і не збирається мститись, в принципі.

– Або навпаки, – сказав Ромка. – Хоче порахуватися без нашої допомоги. Та й без втручання „органів”.

До бару вбіг Корозія й, захеканий, впав до столу:

– Взнав! Пацани чули, буцімто Мишко-боксер нахвалявся, що більше до його Оксани ніхто не підступиться. Провчив, мовляв, одного!

– Точно! – стрепенувся Ромка. – Пам’ятаєте, Букет іще згадував якось, що завів нову подругу – Оксану?

– Отже, боксер, – напівзапитав-напівствердив Северин.

– Боксер! – погодився Антон. – В принципі, „почерк” боксерський!