Слава ЗСУ!

Під важким, хмурним поглядом хазяйки дівчинці зовсім не хочеться їсти. Та вона себе пересилює. Старанно зішкрібає з тарілки картоплю, доїдає салат і навіть просить додаткову філіжанку чаю. Стенувши плечима, тьотя Ада наливає.

Ніч. Тиша. Лише за вікном проїздить інколи запізніле авто, та старий будинок видає зрідка ледь чутні загадкові рипи. Дівчинка спить, тихенько сопучи в підмощену під щічку долоньку. Аж раптом її губи починають тремтіти, спочатку ледь-ледь, а тоді помітніше, долонька висмикується з-під щічки, Юля повертає голову догори й прокидається. Звикаючи до темряви, дивиться перед собою, потім підводиться й починає тихо, напомацки одягатись. Добре, що вбрання поряд. Воно висить тут, в робітні, в кутку, на дитячій вішалочці.

Відчиняються двері, й дівчинка обережно визирає в коридор, виходить та навшпиньках прокрадається до вхідний дверей. Зараз вони вже не ходять на прогулянки, тьотя Ада не випускає її з квартири, але ще, коли ходили, дівчинка добре запам’ятала, як відчиняються двері. Слід посунути вгору „собачку”, двічі повернути замок і потягнути донизу масивну ручку… Всього-на-всього. І ти на волі. Йди куди хочеш, роби що бажаєш, малюй, що малюється! І ніхто не битиме лозиною по пальцях!

Юна малярка тисне пальчиком на „собачку” й та поволі сунеться вгору… Готово! Тепер замок. Повертається, хоча при цьому оглушливо, як їй видається серед нашорошеної тиші, клацає. Дівчинка завмирає. Але навколо усе та ж тиша. Ще раз клацає замок… Все! Тепер потягнути донизу ручку…

Цупка мармурова долоня важко падає на її гостреньке плече.

– То он ти як, соплива негіднице!

Дівчинка злітає раптом догори, комірець сорочечки перетискує їй горло так, що нічим дихати, й вона летить кудись у пітьмі, хтось змахує нею, наче клунком і безжально жбурляє на підлогу. Клацає вимикач. Дівчинка на підлозі в майстерні, а над нею… розлютована фея:

– Он ти як, я до тебе з усією душею: побиваюсь, годую, доглядаю, навчаю врешті-решт! Намагаюся виліпить з тебе справжнього майстра, а ти? Тікати? Нікуди ти від мене не втечеш! Ми якщо й вийдемо звідси, то тільки вдвох. До слави, до оплесків та визнання!

Очі тьоті Ади гарячково блищать, на щоках маковіє хвористий рум’янець, вона збуджено дихає.

– Тільки так, або не вийдемо звідси взагалі! Затямила? Зрозуміла, маленька паскуднице?

Невідь-звідки в її руках опиняється лозина. Вона замахується нею щосили, Юля замружується, але… удару не відчуває. Розплющує очі – лозина опустилась донизу, хоча перекривлене обличчя тьоті Ади страхітливіше за будь-яку лозину.

– Ні, ти мені зараз весь будинок переполошиш. Я вгамую тебе інакше.

На хвилину тьотя Ада виходить та повертається, тримаючи щось в руці. Підходить до дівчинки і Юля бачить, що то шприц. Таким юній художниці робили уколи, коли в неї була ангіна.

– Я не хочу, – шепоче тремкими губками, – в мене нема ангіни...

Тьотя Ада сміється, хоча це мало схоже на людський сміх. Якесь глибинне клекотіння, так булькотить часом вода в зливних трубах.

– Ні, дівчинко, це не від ангіни. Це щоб ти не думала мене залишити! Боїшся уколів? – Дівчинка ствердно, швидко-швидко, киває головою. – Ще раз спробуєш утекти – вколю тобі такий укол, що взагалі не зможеш ходити, втямила? – Дівчинка киває. – Не чую, втямила?!