Слава ЗСУ!

– В-втямила…

– Голосніше! – Моторошний шприц хитається в твердій мармуровій долоні прямо в дівчинки перед очима.

– Так! – нарешті в неї з’являються сльози. Цілий ручай сліз вихоплюється назовні, ніби стримуваний до цього загатами, заливає дівчинці обличчя, капає горошинками на килим, залишається на її схолоднілих долоньках. І раптом дівчинка відчуває, що мокре не тільки обличчя. Друга порція сьогоднішнього вечірнього чаю – її нехитрий нічний „будильник”, навздогін за слізьми вихоплюється назовні, і від цього дівчинка заходиться плакати ще нестримніше й беззахисніше…

Триколісний велосипедик і порушене тренування.

Іванка звикала потроху до ролі хазяйки. Купувала на базарі продукти, прибирала в квартирі, прала, вдвох з батьком ходила до невеличкого городу за містом – доглядали картоплю. Після того, як у Лариски Коломійчихи зникла донька, батько більше уваги приділяє дому, обговорює з Іванкою сякі-такі побутові питання, регулярно дає гроші на продукти, пральний порошок та інше. Здавалося, з коханкою він більше не стрічався, хоча особливою шанобою до батька Іванка від цього не пройнялася. Скоріш за все, це Лариска урвала їхній зв’язок, розтривожена зникненням дитини, а безпосередньої татової „заслуги” в поверненні до змалілої родини дівчина не вбачала. Окрім обговорення побутових речей вони майже не спілкувались, вечорами батько понуро сидів перед телевізором, часто, тримаючи в руці пляшку пива, до якого відчував дедалі більший потяг.

Від матері звісток не було, а єдиною розрадою для дівчини лишався її вірний Ромка.

Того вечора старий знов сидів удома, й вони вийшли перекинутись кількома словами на вулицю.

– Слухай, – Ромка виглядав веселим і збурханим, – є одна цікава пропозиція. Що б ти сказала…

Охайно вбраний хлопчик на триколісному велосипедику крутився в них майже під ногами, але, захоплені розмовою, вони його не помічали. Іванка слухала й ствердно кивала головою:

– Добре, але що, коли трохи не так…

До спортивної зали райбуду, де проводила тренування група боксерів, зазирнула вродлива кароока чорнявка й миттю привернула до себе погляди присутніх. Кілька хлопців у спортивному одязі, дехто й у боксерських рукавицях, одразу повернули в її бік щільно стрижені голови, залишивши без уваги двох суперників на імпровізованому рингу, які, важко хекаючи, монотонно та невтомно гамселили один одного.

– Скажіть, а Вася Купрієнко тут тренується? – звернулась чорнявка до хлопців. Ті перезирнулись.

– Ні, ми такого не знаємо.

– Хм. А мене сюди направили…

– Направили то оставайся! – Усміхнувся, підморгуючи товаришам, один з боксерів. – Хіба ми гірші за того Купрієнка?

Хлопці загиготіли.

Дівчина зневажно оцінила поглядом вайлувату постать веселуна та, певно не знайшовши в ній нічого, гідного уваги, почала спостерігати за боксерами на рингу. Ті, завбачивши краєм ока дівчину, заходилися молотити один одного, наче останнього снопа в голодівку.

Здавалося, бій чорнявку заворожив. Вона захоплено слідкувала за поєдинком, азартно підстрибуючи та тримаючи стисненими кулачки. Хлопці зверхньо підсміювались. Нарешті хтось плеснув у долоні – бій закінчився. Дівчина, ніби забувшись, з неприхованим захватом продовжувала слідкувати за одним з учасників поєдинку – міцним м’язистим парубком, обличчя якого вирізняли розкосі „татаркуваті” очі. Звісно, той не міг не помітити захоплених поглядів і запросто підійшов: