Слава ЗСУ!

Юля старається. А спробуй – не постарайся! Адже в руках у тьоті Ади лозина. Зовсім маленька лозинка, трохи довша за найдовший Юлин пензель, але дівчинка її страшенно боїться. Вона така палюча! Зазвичай тьотя Ада просто тримає лозину в руці, цьвохкаючи нею в іншу долоню, але якщо тьотю Аду розгнівати… Тоді вона вже цьвохкає лозиною по Юлиних пальчиках. Ще й забороняє при цьому плакати. Щоправда, биття трапляється нечасто. Досі – всього двічі. Перший раз – коли Юля відмовилась працювати взагалі, а другий – коли намалювала саму тьотю Аду, з хвостом і в ступі, як бабу Ягу в казках, тільки замість мітли в руках – великий пензель.

Але більше Юля тьотю Аду не дратує, слухає та намагається робити все, що вона загадує. От тільки яке це карання – перемальовувати готові картини! Ще й старатися, щоб було схоже до найдрібніших деталей. Тому дівчинка малює дуже повільно. Часто зупиняється, підходить до вікна, дивиться на вулицю, або просто сидить непорушно й малює в уяві. Вона навчилась! В уяві можна малювати все, що хочеш; там ніколи не закінчаться фарби, олівці, чи папір; і тьотя Ада не побачить і не битиме лозиною по пальчиках! Які чудові малюнки виходять! Дивовижні уявні звірі гуляють дивовижними уявними пагорбами, схилами й долинами. На долинах ростуть дивовижні уявні квіти, трави й дерева, а на деревах сидить та витьохкує чарівних пісень дивовижної уявної краси птаство…

– Чого так мало?

Це тьотя Ада. Дівчинка тепер щоразу здригається, коли та заходить до майстерні.

– Я… я… – Юля мимоволі ховає долоні під стіл. – Це дуже великий малюнок. Я старалась… справді! Але в мене не виходило!

– Брешеш, негідна дівчура! Знов сиділа, втупившись у стіну, й ніякого біса не робила! Я вже давно за тобою пильную! – Лозина лунко ляскає об поліровану поверхню столу. Прямо перед Юлею. Та здригається.

– Що тут у тебе? – тьотя Ада бере до рук кілька готових копій. – Погано! Теж погано! Треба краще! Два дні тому це було добре, а сьогодні погано! Невже не розумієш того, що я постійно тобі втовкмачую? Ти не ростеш, а стоїш на місці! Та я примушу тебе рости! – копії летять на підлогу й лозина знову загрозливо ляскає об стіл.

Дівчинка заледве розуміє кілька слів зі сказаного. Не росте? Чому не росте? Вона що, назавжди залишиться маленькою? Але спитати боїться. Тьотя Ада й так гнівається…

– Сідай і малюй! Сьогоднішнє завдання лишається в силі, й поки не виконаєш – спати не ляжеш!

Жінка виходить, зачиняє за собою двері та прихиляється до них спиною.

– Нічого. Ти, звісно, не Софійка. Та я зроблю з тебе Софійку! Чого б це мені не коштувало! Я звикла доводити роботу до кінця, я акуратна. Я ще повезу невідомі Софійчині роботи на виставку! І всі знову захоплюватимуться її талантом, і відкриватимуть нові грані, й говоритимуть про нове слово… Я тобі ще прислужусь, донечко!

За вечерею тьотя Ада не зводить з дівчинки вовкуватого погляду. Якби Юля хотіла його намалювати, то використала б чорну барву.

– А чому ти не заплітаєш кіски? – Питає раптом тьотя Ада, нудно колупаючись в картопляному пюре.

Дівчинка мовчки знизує плечима.

– Софійка завжди носила кіски, навіть коли підросла… От я тобі завтра заплету…