Слава ЗСУ!

– У моєї подруги, Галки, Ромка її знає – своя квартира. І от цього літа вона віддала її в найм бригаді жінок-полільниць із Західної України, а сама поки живе в матері. От я й привела боксера до Галки, буцім, як до себе. Полільниці зазвичай вертаються о шостій, ну я й уклала його під шосту годину в ліжко, а сама чкурнула з квартири перед самим носом у тіточок. А вже що відбулося далі, можна тільки уявити: вони заходять, а там… Я, до речі, представилась йому Марічкою, це ім’я їхньої бригадирші…

Знову вибухнув регіт.

– Ну, молодець! – захоплено аплодував Северин. – Ну спасибі, це клас! Вважаю, що за Букета ми поквитались повністю!

– Спасибі на батон не намастиш… – загадково промовила дівчина.

– Та в курсі, – махнув рукою Северин. – Що ж, гадаю – такий боєць нам не завадить. Як ти? – звернувся він до Антона. Ромчиної думки годі було й питати.

– В принципі, я не проти, – знизав плечима Антон.

– Отже, вирішено, – урочисто проголосив Северин. – Зараховуємо тебе до вітрогонів!

– Я мушу скласти якусь присягу? – поцікавилась дівчина.

Собача паща, пиріжки та циганський дитсадок.

Водій – „далекобійник” сьогодні знову ночує вдома. Напнутий тент вантажівки, наче батут прогинається під її легеньким тільцем і дбайливо зводить на ноги. Але дівчинка знову присідає та навкарачки просувається туди, де, як вона знає, має бути кабіна. Знову, як і на вікні, звішується вниз, розчіпляє пальці й летить… щоправда зовсім недалеко. Ледве не заплутавшись в якихось дротах, трубках і шлангах, вона перелазить на велетенський паливний бак і зіскакує з нього на землю. В цей час відчиняються двері під’їзду й дівчинка чує знайомий голос:

– Юля! Де ти? Юлечко!

Але дівчинка передбачливо зістрибнула на інший бік. Тихесенько, навшпиньки, вона відходить далі, в кінець довгого напівпричепа, присідає та починає розшнуровувати черевички. Один… другий… Потім підводиться й, тримаючи взуванку в руках, щодуху мчить геть. Подалі від тьоті Ади, від її неіснуючої Софійки, від похмурої майстерні з таким гарним художницьким приладдям…

Решту ночі дівчинка проводить в під’їзді іншого будинку, на незнайомій вулиці, між інших незнайомих вулиць чужого незнайомого міста. Сидить скоцюрбившись в закапелку, за сходами, тремтить, засинає, прокидається від холоду та знов засинає. Під ранок, до краю зморена, засинає вже не відчуваючи холоднечі.

Прокидається від того, що на неї хтось дихає. Швидко-швидко, наче людина вкрай захекалась. І дух від цієї людини такий неприємний! „Це тьотя Ада, вона мене наздогнала!” Дівчинка сполохано розплющує очі й бачить перед собою… велетенську собачу пащу. З відвислої щелепи собацюри на підлогу капає густа слина, зовсім поряд блискучі загрозливі ікла, великий рухливий язик мало не торкається Юлиного обличчя, але дівчинка полегшено зітхає: це не тьотя Ада, а собак вона ніколи не боялась!

– Ти що тут робиш, мала? – це, звісно, говорить не песище. Це зверху, над ним, стоїть високий худокостий дядечко в спортивному костюмі, певно, господар ікластої звірюки. – Ти тут живеш?

– Ні…