Слава ЗСУ!

Та високий дядечко вже й сам розуміє, що в його будинку не може жити така нечупара – поки дівчинка злазила з вантажівки, вона вся виялозилась масною липкою брудотою.

– Ану мотай звідси! – дядечко надає собі суворого вигляду, псяюра, відчувши зміну в інтонації господаря, перестає хекати й, здається, намірюється загарчати. – Йди-йди! Блудять тут… Он квартиру обчистили в п’ятнадцятому…

Дівчинка хоче сказати, що вона нічого не чистила, але під ворожими поглядами пса та його хазяїна вирішує промовчати й виходить з будинку надвір.

Ранок. Вулиці майже порожні. Зіщулившись від холоду, звівши комірець костюмчика, дівчинка поволі йде в напрямку, куди прогуділо два самотніх автомобілі. Якийсь час її супроводжує облізле, забрьохане кошеня незрозумілої масті, певно таке ж, як і Юля, бездомне, але втямивши, що поживитись тут нічим, відстає.

Поступово рух на вулицях жвавішає, квапляться в справах перехожі, їздять автівки. Юля прямує до найбільшого скопища люду. Виявляється, вона прийшла на базар.

– Пиріжки! Пиріжки! Свіженькі, тепленькі. Щойно з печі – всім до речі! – декламує низенька кругленька, сама як пиріжок, тіточка в барвистому фартушку. – З капусточкою, з картопелькою, з горохом!

Перед тіточкою стоїть велика біла скриня на колесах і такий від скрині лине запах! Дівчинка згадує, що востаннє їла аж учора в обід, бо на вечерю тьотя Ада її не кликала. До тіточки підходять люди, простягають гроші, а вона дістає їм зі скрині запашні пухкі пиріжки. Ковтаючи слину, Юля підходить ближче. Вона знає – аби купити пиріжка, потрібні гроші, знає, що грошей у неї нема, але їсти так хочеться! Може стане в нагоді чарівне слово?

– Тьотю! Дайте, будь ласка, пиріжка!

– А гроші в тебе є? – цікавиться посуворілим враз голосом тіточка.

Юля хитає головою.

– Тоді йди звідси! Йди-йди! Я не сонце – всих не зігрію! Мені своїм би короїдам писки запхати!

– І як не соромно! – підхоплює огрядна захекана тітка, розглядаючи замурзану дівчинку. – Батьки, либонь, хлебещуть, а дитину старцювати посилають!

Кілька пиріжків, певно, для реклами, лежать зверху на папірці. Дівчинка відступає на кілька кроків і не зводить з тієї поживи голодних очей. „Мабуть, ці пиріжки не такі теплі, як ті, що в скрині, – думає вона. – Певно, вже прочахнули. Та однаково…”

Поки тіточка порпається в гаманці та віддзенькує черговому зголоднілому здачу, Юля блискавично підлітає до скрині, хапає пиріжка й кидається навтьоки.

– Стій, стій, раклице! – чує вона позад себе відчайдушні вигуки. – Тримайте крадійку, ловіть!

Люди зупиняються й зацікавлено озираються. Але ніхто не квапиться її ловити. Юля мчить попід кіосками, що стоять один повз одного, відкушує на бігу пиріжка й раптом бачить попереду дядечка в зеленому комбінезоні з широко розведеними руками – явно зібрався її піймати. Куди бігти? І тут з-за кіоска до дівчинки тягнеться щупленька смагла долоня, хапає дівчинку за рукав, і вона летить у вузенький темний простір між металевими стінами, була б упала, якби та ж долоня з брудними нігтями її не притримала.

– Не стій, рви за мною! – чує вона голос власника тієї руки та на якусь мить перед дівчинкою з’являється загоріле обличчя старшого від неї хлопчика з приплюснутим носом, смоляними очима й чорним кучерявим волоссям.