Слава ЗСУ!

І от вони мчать удвох. Якимись, тільки йому відомими путівцями, хлопчик виводить Юлю з ринку, веде попід високою цегляною огорожею. Вузеньким пішничком вони перетинають забур’янений, засмічений вигін та опиняються на такій же засміченій вулиці між стареньких, не надто охайних хатинок, повіточок і курників.

– Ти хто? – запитує несподіваний рятівник, коли вони вже просто йдуть поруч вузеньким завулком.

– Юля.

– А я Степан. Ти звідкіль?

– З Макарівки.

– Гм, – знизує худими плечима хлопець. – Не знаю. Де це?

– Туди треба їхати поїздом. Відведи мене, будь ласка, на вокзал.

– На вокзал дуже далеко. Ось, ми вже прийшли.

Хлопчак штовхає хвіртку, вони заходять на вузьке, щільно встелене споришевим ліжником, подвір’я, посеред якого стоїть невелика приземкувата хата під зеленою бляхою. На даху, припасовані прямо до бляхи – дві великі білі тарелі супутникової антени. На обійсті дівчинка бачить цілу зграйку схожих на Степана, смаглявих, чорнооких дітей, дівчатка в яскравих строкатих платтячках, з сережками у вухах, найдоросліші з них ненабагато старші за Юлю. „Це мабуть дитсадок”, – вирішує дівчинка.

Побачивши Юлю, дітлашня обступає її щільним півколом і зацікавлено розглядає, найхоробріші навіть намагаються помацати. Степан розказує їм щось незрозумілою мовою. „Цигани”, – здогадується Юля. Колись вдома вони з мамою бачили родину таких смаглих людей і мама називала їх циганами.

– Не бійся, – каже Степан. – Вони не зачеплять. Зараз покажу тебе Аурелові.

Котресь з дрібноти біжить в хату, певно, щоб покликати того Аурела і дійсно, через якусь хвилю на подвір’я виходить низенький, пузатий дядечко, теж смаглявий, кучерявий і вуглеокий. Пересувається він, кумедно похитуючись з боку на бік і спираючись при цьому на ціпки, які тримає в обох руках. Дітлахи приносять стілець і Аурел сідає.

– В нього недужі ноги, – пояснює Степан маленькій художниці та починає розказувати щось Аурелові по циганському. Той уважно слухає, дивиться на дівчинку й задумливо хитає кучерями.

– Підійди, – каже Степан.

Юля підходить.

– Ти хто така? – питає Аурел.

– Юля, – відповідає дівчинка.

– Ти звідки?

– З Макарівки.

– З Макарівки? Гм, не знаю де це.

– Це далеко. Треба їхати поїздом.

– А що ти тут робиш?

– Я втекла від тьоті Ади. Спочатку я думала, що вона добра фея, а потім виявилось, що зла.

– Так буває, – журно зітхає Аурел. – Хочеш остатися з нами?

– Ні. Я хочу додому. Відведіть мене, будь-ласка, на вокзал.

– На вокзал? – Аурел заклопотано шкребе нігтями неголену щоку. – А монети маєш?

– Ні…

Циган скрушно зітхає:

– Погано. В цьому світі, дівчинко, за все треба платити. І за білет на поїзд і за те, щоб тебе відвели на вокзал. Вокзал в іншому кінці міста, на таку прогулянку Степан згає багато часу, а час – то ті ж гроші. От якби ти вміла співати або танцювати, то могла б заробити грошенят, і ми відвели б тебе, куди скажеш.