Слава ЗСУ!

– Я вмію малювати! – вигукує дівчинка.

– Справді? – зводить рясні смолисті брови Аурел. – І мене зможеш?

– Так.

– І їх? – Він веде рукою навколо.

– І їх.

Циган промовляє кілька слів Степанові, після чого той зникає з подвір’я, і знову звертається до дівчинки:

– Їсти хоч?

– Хочу.

– Зараз ми тебе нагодуємо, а тоді покажеш нам, на що годна!

Ревна тайна і строга, але справедлива комісія.

Вітрогони тупцювали на автобусній зупинці, зібралися провідати в лікарні Букета. Іванка докладала надзусиль, аби розговорити Антона, а Ромка з Северином відійшли вбік.

– Непояснима річ – життя, – зітхнув Северин, дивлячись мрійно кудись повз співрозмовника. – Пам’ятаєш, розказував про Ксюту? То це вона, Букетова Оксана. – Ромка тихо присвиснув. – Я никав, страждав, боявся підійти, а Букет – раз, і вона вже його любочка, і чхать йому на того боксера!

– Можеш радуватись, що не ти лежиш тепер з потрощеними ребрами! – хмикнув Ромка.

– Хіба що, – згодився Северин. – Але то бліда втіха. По-перше: Букет – мій друг, і його ребра майже, як мої, по-друге: я б заради неї не те, що ребра, а й... та то не головне – головне інше. Розумієш, для Букета вона просто... ну, одна з... хіба ні? А для мене, знаєш...

Насурмлений Корозія чипів осторонь.

– А ти чого киснеш? – плеснула його по спині Іванка, облишивши маломовного Антона.

– Та! – махнув рукою Корозія й відвернувся.

– Ну кажи вже, кажи. Може, Блондин заслаб?

– Ні…вдома паскудно…

– А ми для чого? – підійшов Северин. – Ану давай, телись!

– Старик зі старою якісь бабки отримали, допомогу по безробіттю, чи що. Лигають вже цілий тиждень, не висихаючи, я ледве встигаю пляхи тягати з магазину. Вчора хавать попросив, у хаті ж голо, то старий такого потиличника врізав, що аж петарди з очей. Раніш ніколи не бив, а це...

– Сильно врізав? – уточнив Северин.

Корозія лише безрадісно кивнув головою та шморгнув носом. Вітрогони перезирнулись…

Рипнула хвіртка й на занехаяне, заросле осотом дворище увійшло троє парубків і дівчина з текою в руці. Назустріч їм з хати виповз куценький, миршавенький чоловічок у жмаканій, давно не праній лахманині, неголений і скуйовджений.

– Добрий день! – промовив перший з приходьків, стрункий темночубий юнак. – Аркадій Поліщук ви будете?

– Ну я, – заходився витирати руки об штани чоловічок.

– Ми з міськради, комісія, – продовжував високий юнак, – ось посвідчення, – він недбало ткнув чоловічкові під носа якісь „кірочки”. – На вас надійшла скарга від сусідів, і ми зобов’язані все перевірити.

– Яка скарга? – Сполошився Поліщук. – Та я нічого… та я, конкретно, ніколи…

– Бешкетуєте, громадянине Поліщук, – подав голос інший юнак, русявий і трохи нижчий за першого. – Ведете асоціальний спосіб життя, пиячите. В нас усе зафіксовано! – повів головою в бік дівчини з текою. Та ствердно кивнула головою.

– Хто пиячить, я пиячу? Та це поклеп, та це, конкретно… – Раптом його й без того щілинчасті очиці ще дужче звузились. – Щось ви замолоді для комісії!