Слава ЗСУ!

Звісно, можна було просто прочитати. На кожному вагоні висить табличка, на якій, либонь, і написано напрям. Так, звісно, було б найпростіше, але дівчинка читати не вміла.

– Скажіть, а цей поїзд їде до Макарівки?

– Іди собі, дівчинко! – заклопотана мама двох хлопчиків-близнючків, вдягнених в однакові футболочки, підсовувала про всяк випадок ближче до себе свої незліченні валізи.

Розшукуючи поїзд, дівчинка не забула Степанового попередження й намагалась уникати міліціонерів, які походжали вряди-годи платформами.

Але дівчинці хотілося їсти. Якоїсь миті вона аж хитнулась, ледь не втрапивши під колеса поїзда, що саме прибував. Вона, звісно, не знала, що це голодне запаморочення, але розуміла – слід негайно вкинути до рота хоча б що-небудь!

Юля стомлено присіла на одну з вокзальних лав, де саме вечеряла родина: чоловік, жінка й маленька дівчинка, схоже, Юлина ровесниця. Чужа доця тримала в кожній ручці по велетенському бутербродові, а мама прагнула запхнути їй до рота ще й шматочок з того, що тримала в пакунку на колінах. Дівчинка пхикала:

– Ну мамо, я вже не хочу…

– Їж! Нам іще цілу ніч їхати!

– Ну мамо-о-о…

Юля не зводила очей з пухких скибок білого хліба, поміж яких червоніли шматочки запашної ковбаски з білим прошарком сиру. Вередлива дівчинка помітила Юлю, її голодний, загіпнотизований погляд… Вони порозумілись. Поки мама дівчинки порпалась у валізі, певно розшукуючи десерт, бутерброд опинився в Юлиних руках. Юля відвернулась, притискуючи до свого брудного костюмчика здобич, і швидко пішла геть.

Вона похапки ковтала дорогоцінну канапку, заховавшись за кіоском, з якого линула голосна музика, але доїсти не встигла.

Голомозий, банькатий, старший від Юлі хлопчак виріс зненацька перед дівчинкою, вихопив з рук залишки бутерброда й боляче стусонув у груди.

– Ти хто така? Тебе хто пустив працювати на моїй території?

– Працювати? – злякано перепитала дівчинка. – Я не працюю, я їду в Макарівку!

– Брешеш! Бачив я, куди ти „їдеш”! Це моя територія, втямила, воша? Коти собі на приміську платформу, там і пасись, а тут нічого!

– Я не знаю, де приміська платформа, – схлипнула дівчинка. – Я… я хочу їсти!

– Ха-ха-ха! – знущально реготнув голомозий. – Здивувала! Всі хочуть їсти. А тут моя територія. Давай, линяй звідси, поки пику не натовк, у мене це швидко!

Дівчинка дивилась на хлопчака очима повними сліз. Як йому пояснити, що вона не може звідси піти, бо шукає поїзд на Макарівку, вона голодна й украй знесилена, і хоче повернутись до мами!

– Я не піду. Мені треба на поїзд!

– Ну, воша, – просичав голомозий, – я тебе попередив…

Невловимим рухом він бухнув дівчинку в груди, збив з ніг і замахнувся ногою, взутою в стару, наче псами пошматовану, кросівку. Дівчинка замружилась, але… вдарити голомозий не встиг…

Легенька жіноча туфелька підчепила кросівку так, що хлопчак мало не в’їхав носом у запльований привокзальний асфальт.

– Ану спинись! Ти що це, шибенику, робиш? Нащо б’єш дитя?

– Коти звідси, тітко! Не твоє діло!