Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Розмір має значення

Я встиг іще багато про що подумати, в тому числі про абсолютно секретні речі, знати які нікому не можна, поки допив пиво і прилаштувався подрімати в зручному кріслі. Що там не кажіть, а технічний прогрес має свої переваги! Де й поділися старезні анабіотичні капсули, з яких, розповідають, виходив сам не свій, а дехто так і зовсім не виходив. Середні віки космічної експансії, дяка Богові, залишилися далеко позаду. Хай живе прогрес!

Спав я годин із шість, але добряче виспався, і коли стюардеса потрусила за плече, був уже у повній бойовій готовності.

- Перепрошую пана, але потрібна ваша допомога.

- Моя? - у голові одразу виникла версія про захоплення лайнера терористами, бо коли ж іще може знадобитися допомога суперагнта УГС?

- Так, саме ваша, ви ж лікар?

Холєра ясна! Я ж і справді лікар. Якось забувся за цей прикрий факт. У моїх нових документах у графі «фах» дійсно значилося «лікар», бо хто ж іще може представляти корпорацію «Краса і сила» за кордоном?

- Що трапилося? - одягнув я професійний вираз на обличчя.

- Там пасажирці кепсько.

Щиро кажучи, з мене лікар, як із собачого хвоста сито. Але ж не будеш зізнаватися в цьому привселюдно - тільки легенду спалиш. Та й чогось-таки нас та навчили в Академії.

- Ведіть! - я впевнено підхопився та почалапав за худенькою дівчиною через прохід.

Очі ковзали по сонних обличчях пасажирів, намагаючись вгадати, хто з них стане моїм першим пацієнтом. Цей дядько? А може, ця елегантна пані? Однак у голові крутилася підступна думка: а що коли хвора - старенька бабуся? Шансів на це - дев’ять з десяти, в цього контингенту завжди виникають негаразди під час міжзоряних перельотів. Думка ця була не тільки підступною, а й панічною, тому що у стареньких бабусь бувають хронічні хвороби, які не подолати навіть академікам, не те що агентам-недоукам. Що я вмію? Зарубцювати рану, зростити кістку - яких іще навичок потребує наша робота? Отрути знаю непогано. Ги-ги-ги. Дуже смішно.

Проте гігантським зусиллям волі я відігнав від себе панічні настрої. Поміркуйте самі, якщо в бабусі є хронічні хвороби, значить і ліки мають бути з собою. Це елементарно. Варто лише як слід покопирсатися в ридикюлі.

А як помре, що тоді? Тоді одразу почнуть з’ясовувати, який лікар її довів до цього, і в результаті заберуть ліцензію. Отже, я залишуся без ліцензії. Ви не смійтеся, бо це - скандал, а скандал - найгірше, з чого можна починати секретну операцію, це я вам кажу як агент другого класу.

Я настільки налаштувався на хронічну бабусю, що коли ми зупинилися перед кріслом з молодою дівчиною, злегка отетерів.

- Прошу, - показала рукою стюардеса.

- Оце хвора?

- А то що?

- Та так, нічого, - я почухав потилицю. - І чим вона хво… Тобто, що трапилося?

У нашій лікарській професії головне - апломб. Утім, якщо не помиляюся, у будь-якій іншій професії так само. І я вирішив брати авторитетом.

- Чого мовчите? Що сталося з пасажиркою?

Стюардеса зашарілася від хвилювання, але чітко доповіла:

- Почули хрипи, задишку. Розбудити не вдалося, таке враження, що вона непритомна.

- Враження, - похмуро пробурмотів я.

Стюардеса почервоніла ще більше.

Що ж, враження правдиве. Принаймні мені теж так здається з висоти свого лікарського досвіду. Але до справи. Я зіщулився якнайогидніше і запитав:

- Ви вважаєте, я мушу просто тут надавати допомогу?

- Пробачте, - бідолашна дівчина, я її геть зачмирив, але що вдієш, треба рятувати легенду.

І поки транспортер перевозив крісло пацієнтки до службового відсіку, мені раптом спало на думку, що я дійсно не знаю, як вчинити. Аби це була старенька бабуся - там все зрозуміло, у неї скоріш за все якась хронічна хвороба, а значить, ліки мають бути в ридикюлі. А коли молода дівчина зненацька задихається і непритомніє, що тоді робити? У неї хоч є ридикюль?

Так я і спитав у бідолашної стюардеси, що вже остаточно розгубилася під моїм напором:

- Особисті речі!

- Чиї?

- Ну не мої ж. Пасажирки!

- Хвилиночку.

Вона миттєво і, здається, із задоволенням чкурнула по особисті речі постраждалої, чи то пак, пацієнтки, бо постраждалим тут скорше за все був я.

А поки випала нагода роззирнутися навкруги в пошуках натхнення. Що там радять у таких випадках - відкрити кватирку, аби дати більше кисню? Цей рецепт навряд чи можна було застосувати, бо за ілюмінатором розлягався просторово-часовий континуум без будь-яких домішок, зокрема і без кисню. Що далі? Розстібнути комір, послабити пасок. Це цілком реально.

Я нахилився до дівчини. Розстібнув верхнього ґудзика. Потім іще одного, далі - ще. На третьому в око впало біле мереживо. Ну зрозуміло, що біле, так і має бути - блузка ж світлого кольору. Так, чого б іще такого послабити? Паска на дівчині не було. І я вирішив послабити застібку бюстгальтера, тобто станіка, як вчив називати цю деталь гардеробу мовний інтенсив - адже пасажирка була полькою. Ви можете собі уявити, як ця штука стискає ребра й заважає дихати? Отож, прийнявши таке важливе рішення, я обережно завів руку попід спину хворої, намагаючись намацати гачки. Чорт, це, виявляється, не так просто. Довелося розcтібати блузку повністю, і лише тоді пальцям вдалося намацали потрібний пристрій.

Попередня
-= 14 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!