Слава ЗСУ!

На зупинці таксі я ґречно розкланявся із гладким професором, що дефілював попід ручку із симпатичною кобітою. Щось у дівочій фігурі здалося знайомим, але я не став напружувати професійно-фотографічну пам’ять і поквапився зникнути, аби не встрявати в розмови на слизькі теми. Проте панові Гладкому подумки віддав належне - дарма, що науковець, а часу в дорозі не гає.

Отже, поселившись у готелі, я вирішив брати вола за роги, а точніше не вола, і якщо вже казати чесно, не зовсім за роги. Хоча брати міцно.

Вулиця короля Казімежа, на якій, відповідно до напису на упаковці, містилося гніздо терористів під назвою «Пані Граціоза Інтернешенел», складалася майже із самих хмарочосів. І дійсно, на одному з них невдовзі я побачив напис: «Пані Граціоза». Так ось ти насправді яка!

З легким щемом у душі я переступив скляний поріг і на прозорому ліфті дістався вісімдесят сьомого поверху, де, як повідомляв величезний напис, містився офіс Генерального менеджера компанії Марека Володиєвського.

Так. Солідні у нас постачальники. Але ж і корпорація «Краса і сила» - теж не хвіст собачий, і їхній хмарочос на Хрещатику не гірший за цей. Так що тримайся, Мамаю! І кирпу гни. Вони тут іншого не розуміють.

Приязна секретарка уважно вивчила мою посвідку і навіть не зморгнула оком.

- Прошу пана сідати. Пан Володиєвський зараз прийме пана Мамая.

Я вмостився в досить незручному фотелі. Секретарка додала, що пан Володиєвський, попри свою надзвичайну зайнятість, буде радий бачити пана з України буквально за якусь хвилину. Що ж, хвилину - то хвилину. Я готовий був чекати, як кажуть поляки, навіть до усміхненої смерті. І дійсно, проминуло вже добрячих півгодини, коли секретарка нарешті клацнула замком на великих дверях:

- Прошу пана.

Кабінет Генерального менеджера фірми «Пані Граціоза» був доволі скромним - адже саме так повинні жити по-справжньому багаті люди. Робоча обстановка, як відомо, не дає підлеглим розслаблятися і спонукає їх до творчості.

Сам Марек Володиєвський виявився лисуватим, трохи зажирілим дядьком у дорогому, але зім’ятому піджаку. Він явно не користувався продукцією своєї фірми - чи знав про неї більше, ніж навіть ми?

- Дзень добрий!

- О, прошу пана Мамая сідати. Міло мі пана відзєць. Славетна корпорація «Краса і сила»! Бардзо міло. Чай, каву?

- Каву, - вибрав я, влаштовуючись у знов-таки незручному фотелі.

- Як ся має пан Влодзімеж?

Він, безперечно, мав на увазі Винниченка.

- Нівроку, - відповів я розпливчасто.

- А донечки? Підростають?

Така глибока обізнаність у особистому житті мого теперішнього директора, напружувала. А раптом вони друзі? А раптом їхні дії якось скоординовані? Ні, про таке й думати не хотілося. Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи.

- Слічні, - іще більш розпливчасто зазначив я. Хоч би знати, скільки їм років.

- А я пам’ятаю їх ще зовсім маленькими! - він замріяно поцмокав губами. - Але до справи. Що пан має до мене?

Якщо метою пана Володиєвського було збити мене з пантелику своїми натяками на близькі стосунки з Винниченком, то мушу зізнатися, що це мало не вдалося. Проте я вчасно прийшов до тями.

- Мене цікавить «Граціоза».

Він сплеснув у долоні:

- Матка Бозка! Пана цікавить «Граціоза»! Всіх цікавить «Граціоза»! Ха! Пан не повірить, але навіть китайців цікавить «Граціоза», а чи може пан уявити обсяги китайського ринку?

Представник української корпорації не мав зеленого поняття про обсяг китайського ринку.

- О, то є колосальні обсяги! Коли врахувати, що тільки населення Старого Китаю за різними оцінками складає від двох мільярдів до двох мільярдів трьохсот мільйонів, з яких п’ятдесят п’ять процентів жінки, з яких у свою чергу тридцять процентів мають проблеми із зайвою вагою…

Пан Володиєвський розійшовся, він весь час тер свої червоні долоні, і на середньому пальці виблискував перстень з величезним діамантом. У найпатетичніші моменти своєї промови генеральний менеджер навіть починав бризкати слиною, так що мені залишалося тільки дякувати невідомому архітекторові, що виніс фотелі для відвідувачів на значну відстань від господарського стола.

- Середня потреба в «Граціозі» на одну жінку є дві з половиною пачки на рік, з чого виходить…

Він сипав цифрами, немовби на щорічному конгресі статистиків. Мені це було дуже цікаво, чи принаймні такий вираз зберігався на тренованому обличчі. Клієнта треба розігріти - так вчить теорія. Холодний клієнт - те саме, що холодний борщ - з’їсти можна, перетравити - ні.

А цей клієнт мені навіть подобався. По-перше, професійність, тобто володіння матеріалом, по-друге, скромність і нехтування особистим іміджем заради справи. Мені доводилося мати справи з багатими людьми, навіть з дуже багатими, і я помітив, що особиста скромність - їхня професійна, якщо можна так висловитися, риса. З іміджу вибивався хіба діамант на пальці - але, можливо, то подарунок коханої чи родинний амулет.