Слава ЗСУ!

В одній руці - вина рубін, у другій - милої коса,

Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,

I попиває з піали, аж поки солодко сп\'яніє,

И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса.

***

Це небо множити уміє тільки втрати:

Приводить одного, щоб іншого забрати.

Якби народжені про наше лихо знали,

Чи хто погодився б на землю завітати?

***

Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,

Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,

Хто кожну мить життя приймав як подарунок,

Не спав, шукав забав і мав вина доволі.

***

Та доки ж ганити себе за незнання,

Від безпорадності томитися щодня?

Підпережуся я від сорому зуннаром,

Що я гріхи творю, що мусульманин я!

***

Як пурхну я тепер на іншу рожу

I знову муками свій біль примножу,

Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,

Тепер я й глянути на світ не можу?

***

Для наших чистих душ уже не рік, не два

Готує злигодні безодня кругова.

Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки

Із праху нашого не виросла трава.

***

Чому вславляються в легендах і сьогодні

Лілея й кипарис, коханці благородні?

Ця має десять уст, а промовлять не хоче,

А в того двісті їх від сорому німотні.

***

До чари дивної, що сяє так розкішно,

Рукою тлінною і доторкнутись грішно.

А скільки ніжних лиць, очей живих цей Майстер

Любовно створюе й розтрощує зловтішно!

***

Мерцям однаково, що оцет, а що мед,

Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед.

Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць,

Невпинно мінячись, летітиме вперед.

***

Чи не знайду собі я душу хоч єдину,

Щоб розповісти їй про світ і про людину?

У муках створена з гіркої глини горя,

Лиш мить живе вона - й вертає знов у глину.

***

Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!

Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!

О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанів

Цей осені прихід і цей відхід зими!

***

Ті, що мандруючи собі набили п\'яти,

Два світи прагнучи в одному відшукати,-

Не знаю, чи про те, який він є насправді,

Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?

***