Слава ЗСУ!

- Де він?- запитав Саша переляканим голосом.

- Там де і йому місце, мессір. В Пеклі.- відказав Бегемот.

Аж тут Саша глянув на Відьмака. Болото довколо нього почало набирати обриси звичайної люидини з рисами обличчя хулігана, а сам він метався від однієї стіни перевулка до іншії, мукаючи, бо не мав губ.

А потім рот новоявившої болотяної людини розкрився. Болотяна людина схопила переляканого Відьмака, і її пащ поглинула голову... А потім руки... Коліна... Аж ось і повністя ковтнула.

- Зупініть це!- закричав Саша до Булгакова й Бегемота.

- Бачте, мессір, не можемо.- відказав Булгаков.- Він майже у руках Деаморси.

Саша силкувався допомогти бідному хлопцеві, але страх, який оцепінів хлопця, сковував. А якщо ж цей хлопець помре через нашого героя, то що? Тоді вся провина смерті впаде на нього... Е, ні.

Та що він зможе зробити, якщі ні Булгаков, ні Бегемот не бажають врятувати Відьмака. Аж раптом немовби той демон, що сидів в ньому, проснувся.

- Я наказую - вратуй його, Везельвуле!- проказав Саша його голосом.

Булгакова це сильно здивувало... Та проте він розвернувся і покірно проказав:

- Слухаюсь вас, Люцепере.

Булгаков хлопнув в долоні, і болото немов випарувалось, залишивши Відьмака, який, трусившись, сидів навпочіпки. А потім, побачивши, що звільнився від моторошної в'язниці, утік, повторуючи "Демони!".

- Мій володарю, прошу...- сказав Везельвуль до Саші.

Хлопця здивувало те, що він його назвав Люцефером і так швидко послухався нашого героя. Та усе що було побачення заставоло Сашу чимдуш тікати.

- Ідіть ви до чорта!- сказав він Везельвулю і Бегемоту востаннє.

- Ми то підемо, мессіре, але чи ви?..

Та хлопець його вже не слухав.

*

Тітка Лілія і дядько Макс звикли до пригод та чудасій, які трапляються в житті Саши, по його оповідкам, які, до речі, Ліля занотовує для того, щоб видати свою книгу. Тому вони не дуже здивувались швидкому одужанню хлопця, але це вже було занадто.

Наш герой провів увесь залишок свого дня народження в туалеті, над унітазом, виригуючи усе, що з'їв за весь день. Опісля, коли він засинав, він постійно тремтів і марив...

Глава З. Той, від кого ведеться оповідка.

Я - Сатана!

Я сиджу на високому кам'яному троні. Справа від мене моя дружина - кохана Ліліт. Вона приємно вдоволено усміхається мені, спершись на мої груди, а я міцно зжимаю її лелійні холодні руки, бажаючи не втрати її, як уже колись випадково втратив. Ніжна усмішка Ліліт розтеклась синіми від її холоду губами. Вона така холодна. Бажаючи зігрити її, я обережно поцілував дьявола в його лоба і страсно протер йому холодні, як в жаби, руки.

А зліва від мене сидів чорний кіт Бегемот.

- Шах вам, мессір.- проказав він.

Ми з ним грали в шахи. І становище в мене було не найкраще, та втім... У мене була Ліліт, а більше нікого мені не потрібно було, окрім, можливо, моїх братів.

Ось уже одинадцять років як я не бачив ніжодного із них. Люцефер одинадцять років тому зійшов в світ людей... Левіафан ось уже як вісомсот років мертвий лежить десь... Десь... А я навіть не знаю де він. Чи похоронений або лишений на поталу пекельним стервятника? І я ще називаюсь братом... А... А Беліав більше ніж сто років тому був зачинений, зловлений археангелами, а потім зачинений у темній вологій темниці для дьяволів...