Слава ЗСУ!

І от якщо сісти і задуматись... Моє життя майже не сповнене щастям. І умерти буде уже дурно. Немов безтурботна муха, запутався я у павутині долі...

Марина... Вона стала найкращим другом для мене, бо в неї схожа долі... Саша... Він, напевно, чимось схожий на мене, Сатану. І не тому що в ньому сидить Люцефер, а, можливо... Марина і Саша... В них схожі долі... Дуже схожі.

Чи зглянеться над нами Єгова?

- Азазель!- скрикнув я.

Навпроти мене було громадне дзеркало, яке показувала будь-кого і будь-що. Власне, зараз з нього була висуната голова Азазеля. Його райдужна оболонка та зіниця лівого ока були сірими і майже не відрізнялись від більма. Та, взагалі, його ліва частина бліда. Та права частина, залита кров'ю з червоним оком, активно поглинула, затопила її.

- Мій мессір, ви мене кликали?- радісно сказав Азазель.

- Приведи сюди, будь ласкавий, Люцефера.- попросив я.

- Перепрошою, мессір,якого саме Люцефера?- невпевнено запитав Азазель, боючись викликати гнів короля.

- Малого! За яким ще Люцефером ви сходили в грішній світ?- розлютився я, можливо, і даремно.

Фарба на лиці Азазелла зникла, і воно раптово поблідніло. Його голова знову сховалась в тусклому склі дзеркала.

Азазель був демон вроди. Він винайшов косметику і був ельфом Місяця, який неперевершено, казково володів магією дзеркал. Я деколи називою його просто і ласкаво - Азелло.

- Везевуле і Бегемоте, приготуйте до бенкету стіл, страви та напої до бенкету.- сказав я до своїх слугів, які ошивались довколо мене і Ліліт.- І про музикантів не забудьте!

Окрім них у мене була ще одна слуга - Ерго Проксі. Та поки вона не загладить свої справи в світі грішних людей, до мене вона не повернеться. І, власне, через неї я побачив Сашу. Я спостерігав за жорстоким, але захоплюючим життям Ерго, як раптом наткнувся на нього. Уже потім від Азазеля я дізнався, що він є носієм частини Люцефера.

Коли Везельвуль і Бегемот зникли в арці, покритій у пітьми, виконаній в стилі середньовічного бароко, я ніжним невпевненим голосом звернувся до Ліліт:

- Чого ти така сумна?

Мій голос був надтріснутим і тремтів від сорому. Ліліт, або як я ніжно, ласкаво називав її - Лія, була одягнута в довгій шубі з пишним воротником із шкури куниці, яка завжди покрита інеєм, незважаючи на те, що в моєму палаці було нестерпно спекотно, як і належить бути.

Вона вперше за весь день подивилась боязким, невпевненим поглядом в мої зелені очі. Цей погляд дещо налякав мене і я ще сильніше притиснув її до своїх грудей, приголублюючи крижане тіло. З мого рота, але хоча я не достойний мати рота, пащеки - оце буде правильніше, пішла пара.

- Я просто не можу дивитись на те, як ти з кожним днем тускнієш ось уже одинадцять років поспіль.- сумно, із нестерпною журбою сказала Ліліт.

Я усміхнувся. Усміхнувся з печалю... Її речення, коротке сказане боязким, нерішучим голосом, розтопило усю ту маску із воска, під якою я заховував усі мою життеві, сімейні проблеми. Гаряча, ні, не гаряча, пекуча до болю, сльоза прокотилась по моїй щоці.

Ви, напевно, хотіли б побачити мене у великому чорному плащі, лиш одним махом розправляючись з ворогами. Та ось я... Нещасним, плачу на самоті з коханою рідною Ліліт.

Сльоза на декілька пекельно-довгих секунд затрималась на моєму підбородку і упала на пасмо волосся Ліліт. Вона підняла голову і глянула на мене, в цей раз уже закохано, бажаючи пожаліти мене.

- Я дуже хочу, щоб повернувся Беліав, Левіафан (моє серце зіщулись від болі) і Люцифер.- сумно промовила Ліліт.