Слава ЗСУ!

Сплахнуло зелене світло і мертва Віра зникла, а за нею і Удав.

*

Саша прокинувся в холодному поті.

За вікном починалась злива. Важкі краплі дощу тарабанили по шибкам кімнати хлопця. Бобік - домашній улюбленець Саші - підлетів до його живота і почав тертись об нього.

Це трохи заспокоїло нашого героя, але тривога продовжувала окутувати хлопця. Що він пам'ятає? Саша пам'ятає, що він знову був Ерго Проксі. Ці сни не снились ось уже чотири місяця - і це дуже перелякало хлопця. Окрім нього ще було два чоловіка. Один із них, здається, був його двоюрідним братом, а інший, без сумнівів, Антлант.

Хлопець не запам'ятав про що говорили вони. Але дещо згадав. Вони говорили про якесь око Викрадача... Говорили про Каркфарова і його око Багри... І про того, хто пов'язаний з Владом.

Там ще була мертва дівчина... Якайсь дуже знайома...

А потім появилось ще дві людини... Але як не намагався Саша згадати про що говорили вони, нічого не виходило.

Знову заснув він аж під ранок.

*

Каркфаров ішов по Довгому мосту. Соварня та Бездонна яма була позаду. Перед його очима був найвищий пагорб із усіх горбів, які заховували Маїча від погляду звичайного скаба.

В пагорбі була невеличка печера, в якій постійно світився вогонь. Дах над мостом ледь захищав від зливи, яка лютувала над Чорним лісом. Здіймався страшний буровій. Його мантія розвіювалась.

Каркфаров тримав у руках смолоскипив, який під вітром та дощом ледь жеврів.

- Лайтусемпра!

З пальців професора повалив білий дим, який світився, неначе місяць. За хвилину він повністю окутав тіло чоловіка, немов пелена, і йому стало видно, як вдень.

До виходу залишалось ще декілька кроків. Але щось затримувало його. Можливо, тому що Каркфаров кохав Каріну.

Він пересилив страх і переступив високий поріг Довгого моста. Перед професором повстала довга стежка, яка вела кудись уверх. Високі дуби, сосни, берізки, тополі, клени заховували нічне небо, усієне, немовби рукою Бога, мерехтливими казковими зірками і срібним загадковим місяцем, своїм довгим зеленим гіллям. Десь тужливо завив вовк, а над головою чоловіка пролетів чорний кажан.

Не до добра це, подумав Каркфаров. Точніше це означало, що туди, куди він йде, уже близько.

А ось і печера.

- Дарктусемпра!

Біла пелена навколо чоловіка зникла так раптово, як і появилась. У печері спокійно потріскувало вогнище. У печірі була ще одна людина, якщо ж звісно її можна назвати людиною. Власне, це була вампірша і звали її Нарциссою.

Вона мала коротке білосніжне волосся, червоні очі, гострий ніс та тонкі губи. Її гострі ікла вп'ялися в ніжну шию лисиці, а погляд зупинився на Каркфарові.

За секунду вампір опинився біля вампіра.

- Салют, Андрію.- сказала Нарцисса.- Яка ж я щастлива узріти тебе в цей момент. Чим ж я заслужила таку честь? Нарешті ж ти постановив прийти до мене.

- Нарциссо...

- Заткни пельку!- зашипіла Нарцисса.- Я уже не та дурна, що далі нікуди. Поясни ж, чому ти прийшов, щоб я, далебі, не була бевзьою.