Слава ЗСУ!

- Вампіри завжди відрізнялись гарною мовою.- сказав Каркфаров.

- Не ухиляйся від відповіді. Я очікую!..

- Ти випадково не знаєш Сашу Крата?- невпевнено запитав професор.

- Чи, слід гадати, це не той племіник напівкровної вампірши, яка недавно жила вовком тут у Чорному лісі.

- Погано, що ти знаєш про нього лише через неї.

- Зараз не про це.- холодно відказала Нарцисса.- Так що ти бажав, бовкнувши про цього леґіння?

- Я хотів, щоб ти його захистила.- промовив Каркфаров до Нарцисси.

- Але ж для цього є ти.- розлючено прошипіла вампірка.- Або Круковський чи Зміїний... Чо' си( закарп. "вони" або "вона") не захистити 'го.

- Тому що ти найшвидша серед всіх нас.- пояснив професор.

- А Данте?

- Ти краще підходиш для цього. Ну будь ласка!

- Ти мені уже остив, але уже так і бути...

- Дякую...

- Тільки якщо ти прийдеш і завтра. А?

- На жаль, не можу. Я повинний їхати в Трансільванію, до Владислава Дракули.

- Чому?

- Вибач, але зараз не можу сказати.

- Секрети від мене...

- Нарциссо! Зрозумій мене, будь ласка... Краще розкажи, які в тебе справи?

- За цей рік, відколи ти мене покинув багато чого кануло в небуття: ти в першу чергу, а з тобою упень гаразд, що був зі мною за усі ці десять років; запал до життя - тоді мені було скорбно, що я неув'ядна. А потім мені усміхнулась фортуна і я почала зустрічатись з Данте. Ти ж 'го знаєш. Він уже давно канючить переїхати до його маєтку. Та я всеодно тут назавжди осіла. Напевно, тому що цей ліс нагадує тебе... Напевно, я ще тебе не повністю розкохала.

- Е-е... Навіть не знаю, що сказати...

Червоні променисті очі Нарцисси тендітно і обережно уп'ялись в обличча Каркфаров . Ці очі колись леліяв. Та зараз... Зараз все змінилось.

Десять років тому, коли професор явився в цю місцину, в нього безтямно закохалась Нарцисса - місцева вампірша, яка жила в печіру, котру люди обізвали через це Проклятою, і якій було п'ять сотень і двадцять два роки, та це не зупиняло Каркфарова.

Він закохавня в неї, та відчував кохання до неї не так, як до Каріни. Він відчув безутішне життя, коли дівчина була за кілька кілометрів від неї... Професор не тямив, що з ним робилось. Його серце скімлило... А коли їхав з Києва в Трансільванію до замку графа Дракули, то він бажав померти від болі в сіромій душі. Дарма, що йому шітсот двадцять п'ять років, а її всього-навсього дванадцять. Він хотів гнатися, летіти до неї оминаючи будь-які ворожі перепони.

Його душа хотіла летіти над світом, від одного полюса до іншого, від Києва до Нью-Йорку. Одинокість кохання...

Він уважно вдивлявся в монітор свого меджікбука, на якому був "Електроний оракул", шукаючи серед фотографій ектроної газети фотографію Каріни. Вона - здібна дівчина, а дай десь напишуть про неї. Та це лише дитячі мрії Каркфаров: як не намагався професор знайти хоч одину згадку про неї, все було марно.

А одного разу силкувався черкнути декілька рядків коханій, та застидався і покинув марну справу. Каркфаров ще декілька раз старався написати, але щоразу пік раки. На щастя, уже скоро навчальний рік, і він знову побачить її лелейні ніжні вродливі очі, сповнені життевою наснагою, малечий елегантний курносий ніс, тонкі губи, які розпливлисся в її ясній, променистій усмішці, яка зуміла розтопити його крижане кам'яне серце.