Слава ЗСУ!

У цей час вчитель побачив якусь тінь на дереві.

- Хто там? Злазь!

- Заберіть собаку, - почув у відповідь дитячий голос.

- Рудий, іди геть! – крикнув учитель, підходячи до дерева.

Хлопець швидко стрибнув на землю. Смуглявий, з русим волоссям, в обірваних штанах та якихось зовсім стертих кросовках стояв він на зеленій траві.

- Тебе як звати? – запитав чоловік

- Сашко.

- А я – Микола Іванович, - вчитель простяг руку, щоб привітатися. Хлопець невпевнено потиснув її. - Звідки ти узявся серед ночі?

- Мені друзі розказували про ваш притулок. Вони тут вже другий рік живуть. Кажуть, що їх життя змінилося, що тепер вони мають справжню родину. Мене кликали... А я не хотів... А тепер...

- І чого ж ти одразу не прийшов? Чого не хотів? Вільне життя подобалось?

- Боявся... Але жити так, як зараз живу, ще страшніше. Тому й прийшов. Візьміть мене до себе, будь ласка, - хлопець підвів очі і жалібно дивився на чоловіка.

- Звісно, візьмемо. Тобі скільки років?

- Дванадцять.

- Ти в школу коли-небудь ходив? Читати вмієш?

- Ні, - Сашко винувато схилив голову.

- Це ми виправимо. Пішли в хату. Зараз ми тебе помиємо, перевдягнемо, нагодуємо. А то глянь, який схудлий, - Микола Іванович взяв руку Сашка і здивувався. Вона була такою маленькою та легкою, що він майже не відчував її в своїй долоні.

Сашко пив чай та посміхався, потім підбігав до дзеркала, роздивлявся з усіх боків новий одяг, знову повертався до столу та брав у руки теплу чашку. Його очі висловлювали вдячність, та важко було сказати це словами. Бо їх не вистачало. Закони вулиці зробили свою справу. Тому все, що він зміг сказати було:

- Дякую...

- Радий, що тобі сподобався одяг, - весело відповів Микола Іванович. – А тепер заспокойся. Сідай ось сюди, - вчитель показав на м’яке крісло біля дивану, - і розкажи мені свою історію.