Слава ЗСУ!

Сашко сів. Настала хвилина мовчання. Він вагався. Життя навчило його не довіряти людям, нікому не відкривати своє серце. Тому... він мовчав. Тишу порушив м’який голос батька – так називали діти Миколу Івановича.

- Чого мовчиш? Не довіряєш мені, так? Я розумію тебе, адже я теж виріс на вулиці... Хочеш, я перший розкажу тобі свою історію?

- Так! – очі Сашка запалали від несподіванки.

- Тоді слухай... Це було давно. Свого батька я ніколи не знав. Мати завжди багато працювала, я ходив у дитячий садок. Мені було шість років, коли... – Микола Іванович замовк, підбираючи слово, - коли мати залишила мене. Це була неділя. Я пам’ятаю, як ми йшли широкою вулицею якогось нового міста та про щось розмовляли. Це сталося восени... Так, восени, бо я збирав жовте листя та хотів подарувати його матусі, та не встиг... Вона залишила мене в парку на лаві. Сказала, щоб я почекав трохи... вона швидко повернеться. Я погодився. Мама часто так робила. Я навіть не підозрював, що це був останній раз, коли я її бачив... Я спокійно збирав букетик з листочків та уявляв, як зрадіє матуся, коли я подарую його і скажу, як сильно її люблю. Минула година... друга... третя... А мати не поверталась. Я починав хвилюватися і не помічав, що дуже змерз. Я вірив в те, що мати повернеться, але вже щось жахливе сповнило моє маленьке серце. «А що, як вона не повернеться?» - ці думки лякали мене. Я просидів цілий день, потім цілу ніч... Я міцно тримав листя в руці та плакав. Так, вона не повернулась. А я навіть не знав, у якій частині міста тоді був і де моя оселя. Я чекав на неї... На цій лаві я провів два дні. Не помічаючи голоду й холоду... На третій день до мене підійшов якийсь чоловік. Він побачив мене з вікна свого будинку два дні тому і дуже здивувався, коли наступного ранку я сидів на своєму місці. «Де твої батьки?» - запитав він. Я міг лише заплакати у відповідь. Йому цього вистачило, щоб все зрозуміти. Цей чоловік забрав мене до себе, а потім віддав до дитячого притулку. Я виріс серед таких самих дітей, яким був сам. Ми розуміли один одного без слів. Вірити людям нас навчила наша мама – Надія Петрівна. Пам’ятаю, як довгими зимовими вечорами вона читала нам якусь незвичну книгу. Тепер я знаю, що це була Біблія. Мама розповідала, що Небесний батько ніколи не залишить нас, навіть тоді, коли рідні батьки залишили... Ми слухали... Кожен під час цих історій згадував своїх батьків. Деякі діти не стримувались, виходили з кімнати на вулицю, падали в сніг та плакали, кричали в небо, звинувачували когось у своїй долі. Ставало легше... я знаю, бо сам так робив. Я дуже любив Надію Петрівну. Тому й вирішив присвятити своє життя продовженню її справи. Ось така в мене історія.