Слава ЗСУ!

Микола Іванович так поринув у спогади, що не помічав, як сльози вмивали обличчя Сашка, як втомлені дорослі очі дивились прямо і, здавалось, нічого перед собою не бачили.

- Ну, заспокойся, - учитель пригорнув до себе хлопця. Та Сашко заплакав ще сильніше.

- Добре... Ходімо, я покажу тобі наші володіння.

Микола Іванович підняв Сашка та повів на подвір’я. Сходило сонце. Навкруги все виглядало як в добрій казці. Та хлопець не зрадів красі та теплу ранкового сонечка. Він дивився на небосхил, щось шепотів, не звертаючи уваги на вчителя.

- Так само, як у той день, таке ж сонце... – прошепотів Сашко.

- Як коли? – тихо запитав батько.

- Коли померла мати...- стиснувши кулаки відповів хлопець. – Це все він винен. Це він змусив її прийняти таблетки, а потім робив якісь уколи. Мамі ставало гірше. Вона не могла більше жити без цих проклятих уколів. Це він... А тепер ще й я...

- Хто? – не розуміючи про що йде мова, запитав учитель.

- Батько... Мати казала, що їй стає краще після цих ліків, але я бачив, що вона помирає. І... нічого не міг зробити. Батько бив мене, коли мати спала і не чула. Та згодом я помітив, що вона не цікавиться більше мною. Їй байдуже, що батько робить. Її цікавило одне – укол. Вона більше не казала, що любить мене. Все про що питала: чи дістав я ліки. Я втік... Бо наша квартира спустіла. Батько все проміняв на цей білий порошок. А одного ранку... – хлопець ледь стримував сльози. Хотілося бігти, втекти від цього болю. Але куди? – Я прийшов додому. Батька не було. Я тихо зайшов у кімнату до мами. Вона спала. Я дивився на її обличчя. Воно було таке спокійне й нерухоме. Я навіть на мить подумав, що вона одужала. Та коли торкнувся її руки, зрозумів, що... що вона померла.

Сашко впав на коліна та вже навіть не намагався стримати сльози. Вони не слухались його. Ріками стікали по дитячих щоках та падали, немов дощ, на траву.