Слава ЗСУ!

Одного весняного вечора Микола Іванович зібрав усіх дітей у себе в кімнаті.

- Сьогодні я хочу прочитати вам кілька цікавих віршів із Святого Письма, - почав він. Діти замовкли та очікуюче дивились на батька, який повільно гортав сторінки старої книги. Він зупинився на книзі пророка Ісаї і прочитав: «Чи жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї? Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе!».

Вчитель ще хотів щось сказати, та в кімнату вбігли Сергій та Дмитро:

- Батько! Батько! – налякано кричали вони.

- Що трапилось?

- Сашко зник! Ми ніде не можемо його знайти.

- Не кричіть так. Ми його знайдемо.

Микола Іванович швидко одягся та вийшов на вулицю.

- Рудий! Йди до мене! – покликав він собаку. – Ходімо. Сашка пам’ятаєш? Шукай!

Собака повільно пішов стежиною до великої огорожі. Нюхаючи землю та прислухаючись, він рухався колами, спиняючись, підіймаючи голову вгору, щось нюхав в повітрі. Та через кілька хвилин він стрімко побіг уперед. Микола Іванович не відставав від старого собаки. Рудий зупинився в густій траві. У вечірніх сутінках важко було щось побачити. Та Рудий ніколи ще не помилявся, тому вчитель йому довіряв. Він нахилився та почав придивлятися, шарудіти руками у траві біля того місця, де зупинився пес.

- Сашко! Сашко! Це ти? Прокинься! Що з тобою, синку? – підіймаючи маленьке тіло з землі кричав батько. Та Сашко лише зміг відкрити очі. Вони були мутні. Він намагався щось сказати, але не володів собою.

У цей час Рудий знайшов щось поряд та почав ричати.

- Що там ще, Рудий?

Микола Іванович подивився в траву.

- О, Господи! Та це ж шприц! Що ж ти накоїв, синку. Невже не зміг стриматись? Невже повинен страждати за гріхи батьків?

Батько ніс Сашка на руках назад до притулку. Він молився, плакав, притуляв до себе хлопця, щось шепотів і знову плакав.