Слава ЗСУ!

- І як я цього не помітив одразу! Адже здивувала мене його худорлявість. Мабуть, не перший рік він уже приймає наркотик, - вголос міркував вчитель. – Не стримався. А вже майже місяць пройшов, як він до нас потрапив.

Вранці Сашко прокинувся у своєму ліжку. Він не пам’ятав, як тут опинився, але сумне обличчя батька все пояснило.

- Ви знаєте?

- Так

- Пробачте, але я не можу...

- Нічого не кажи. Тобі треба відпочити.

У притулку оселилося хвилювання. Що ж тепер буде із Сашком? Про це, здавалось, запитували навіть дерева, які заглядали у вікна, стіни, які чомусь стали темнішими та вітер, що іноді вривався в кімнату батька.

Наступного вечора Сашко знову зник. Цього разу його знайшли Дмитро та Сергій.

- Сашко, ходім додому, - благали вони.

- Ні. Я не можу... не можу бачити сумне обличчя батька. Він подарував мені любов тоді, коли всі мене кинули. Він відродив надію. А я... я не зміг втриматись. Пробачте, я не піду.

- Тоді ми будемо приходити сюди щовечора, приносити тобі їжу.

- Дякую... Але нічого не кажіть батькові, скажіть, що я не хочу, щоб він приходив. Будь ласка... спробуйте йому пояснити...

Сашко залишився один з жахливим болем в серці. Ця ніч була справжнім випробуванням. Він намагався заснути, але головний біль не давав цього зробити. Боліло все тіло, вимагаючи нової дози. Та Сашко вже не міг навіть встати з землі.

- Господи, пробач мені... – шепотів він.

Цієї ночі життя пронеслося перед його очами. Він згадав, як полюбляв збирати квіти для матусі, як сміявся, коли вона бігла за ним через степ, як ховався від неї за великими деревами. Затуляв очі та відкриваючи їх бачив щасливе обличчя, чув м’який голос. Пам’ятав ласкаву посмішку... «Сашко! Сашко! - чув він крізь марення. – Йди до мене…». Це був голос матері. Хлопець простягав руки до неба, намагався піднятися, але приходив до тями від сильного болю. «Не кидай мене, мамо!» - кричав він на весь степ, але ніхто не чув його. Сльози душили… І знову поринав у своє дитинство: сміх, мати, солодкий голос… Бачив, як сидить у матусі на колінах, вона гладить його по голові та співає тихо якусь пісню, він засинає у неї на руках з посмішкою на обличчі. А наступного ранку він знову чує її голос: «Сашко! Прокидайся, йди подивись який гарний схід сонця». І вони разом дивились на червоне сонце, а коли все небо починало сяяти від променів, і хмари розвіювались вітром, мати завжди казала: «Бачиш, синку, як світ перемагає темряву? Отак добро завжди перемагає зло…»