Слава ЗСУ!

Та, наче чорна хмара, що затуляє сонце, виринали в його уяві інші спогади. Нерухоме тіло матері, широка вулиця, по якій біжить він намагаючись втекти якомога далі від цього жахливого місця, життя у підвалі, де друзями були пацюки та комарі, перший укол та подальше пекло на землі. І знов, промінь сонця серед дощу – спогади про притулок. Друзі, батько, молитви, ігри в футбол, радощі перемог та підтримка. Як він опинився тепер тут? Серед високої трави – нерухоме тіло, на яке вже другий день полює дикий голодний пес. Та він не єдиний, хто чекає на смерть хлопця. Бо сам Сашко вже не хоче жити. Навіщо таке життя? І хто винен у тому, що так швидко воно скінчається?

- Чому все вийшло саме так? – запитував він себе. – Невже не можна було інакше? Невже життя таке суворе та несправедливе? Може, у цьому світі не завжди сонце перемагає ніч… А що зробив я, щоб допомогти світлу перемогти? Нічого… я нічого не зробив! А життя скінчилось, я відчуваю, що скінчилось. Та я хочу ще раз побачити сонце, відчути тепло його променів та згадати маму…

Сергій та Дмитро кожного вечора втікали з притулку, приносили їжу та... наркотик. Намагаючись хоч якось полегшити страждання свого друга, вони продавали свої речі, щоб купити цю отруту та на деякий час зупинити біль. Сашка трусило, кидало в гарячку, він марив та непритомнів.

Вітер якось гнівно скиглив цього вечора. Небо було вкрито чорними хмарами, але дощу не було. Дерева тріщали, нахиляючись од вітру. Все передвіщало лихо. Сергій з Дмитром, одягнувши теплі светри йшли в степ. Вони несли їжу, як завжди, гарячу та смачну. Та... вона вже була непотрібна. Хлопці не знайшли Сашка. Все, що вони побачили цього вечора, було покусане собакою мертве тіло. Зі сльозами на обличчях увірвалися вони в кімнату до Миколи Івановича:

- Батьку! Він помер! Ми ж його там не полишимо?! Ми поховаємо самі. Хлопці нам допоможуть. Адже його Бог до себе забрав. Йому тепер краще. Він зустрів Батька...