Слава ЗСУ!

І Спиридон Спиридонович повів Котьку через прохід, повз глядачів у скафандрах иа сцену.

Скафандри поверталися до Котьки, і вій пізнавав крізь ілюмінатори жител в «Бережка». От дружина Спиридоиа Спиридоновича, от його дочка, от знайома дітлашня у маленьких скафаидриках...

Вони піднялися на сцену, і тут Котька побачив... чорняву Свєту... Вона лежала зв'язана посеред сцеии, а біля неї стояла запряжена більмувата кобилка з бочкою, в якій вона возила на «Бережок» воду.

Наш «язик»,— пока ав Спиридон Спиридонович на чорняву Свєту.— А це—знаряддя праці! Ку ко бо бочка!

Несподівано дно бочки прохилилося, наче дверцята, і ?відти визирнув дідок Дика природа. Підморгнув Котьці і приклав палець до губів:

| Тсс!.. Я «зайцем»!.. Я тебе виручив, і ти мене не видай.

1 Дно зачинилося.

А де твоє ку ко бо бо? — несподівано нахмурив брови Спиридон Спиридонович.

Котька розгубився:

Та я ж... я ж пришелець... Ои же мої тато й мама... у скафандрах... Ви що — хіба ие знаєте?..

Нічого я ие знаю! Де твоє знаряддя праці? На нашій планеті всі працюють. І інакше бути не може!

Але ж я... дитина...— забелькотів Котька.— Я ж іще малий.

>-— Як щось інше, то ти дорослий, а як...— уже голосом Чайникової баби промовив Спиридон Спиридонович.— Або негайно давай ку ко бо бо, або..

І Котька раптом відчув, що сцена під його ногами почала розсуватися, і якраз посередині, між лівою й правою ногою. Котька хотів переступити иа якийсь бік і не міг. Чорна страшна розщелина все більшала й більшала, йоги роз'їжджа- лися все ширше й ширше. Котька ие витримав і полетів у порожнечу...

А-а-а-а!..

Котю! Котю!.. Що з тобою? — почувся стурбований голос мами.

Котька розплющив очі.

У вікно світило сонце.

За вікном щебетали пташки.

А над Котькою схилилася мама:

Що? Чого це ти кричав?.. Насннлоси щось страшне?

А? — Котька нарешті збагнув, що то був сой.— Наснилося...

Ото ганяєш хтозна-де, збуджуєшся перед сиом, а тоді душать кошмари.

Котька скочив з ліжка, чмокнув у щоку маму і побіг умиватися.

РОЗДІЛ XII Знову Дика природа. Вовк.

Перший особистий контакт двох героїв — головного і неголовного...

Та хай іде! — сказав тато.— Ну чого йому, дійсно, тинятися тут, між дорослими? Він же їхав, щоб з сільськими хлопчаками покозакувати. Хай пізнає життя!.. Хай!..

Тільки ж иа обід приходь. А то бігаєш десь голодний цілий день,— здалася нарешті мама.— І на сонці ие перегрійся, чуєш?.. Візьми панамку! Котю! Котю!..

Але і&зтька, вже лопот'в по стежці, виблискуючи п'ятами. Він не чув і чути не хотів. Яка панамкаї Добре виглядав би він у дитячій євпаторійській панамці перед Чайником і Петікаитропом.

Та куди ж це так біжить щодуху Котька?.. Щось зовсім ие в той бік спрямували його швидкі ноги. Не до села, де у третій від поля хаті під бляхою (що гінка тополя і криниця біля воріт) з нетерпінням чекають хлопці пришельця з космосу. А понад берегом, понад берегом до старезної верби, до того місця, де вчора, спершу лежачи у кущах, а пот'м за будяком, спостерігав вій події надзвичайні й неймовірні...

Пробачте, але хіба він забув суворе застереження Семуа не з'являтися ні в якому разі на острові? Хіба ие боїться вій страшної незбагненної анігіляції?

Ні, це ви пробачте, будь ласка!

А яке в і и, Котька, має до цього відношення?..

Хіба його, Котьку, це застереження стосувалося? Хіба в і н контактував безпосередньо з пришельцем, хіба в і и називав своє ім'я, хіба до нього звертався Семуа? Він сидів собі тихенько у кущах і ие витикався. Отже пробачте!

Отак сам себе переконуючи, біг понад берегом Котька, з кожною хвилиною наближаючись до того знаменного місця. І серце його мало не вискакувало з грудей, не стільки від швидкого бігу, скільки від хвилювання і нетерплячки. Побачити, хоч одинм оком, хоч на одну мить побачити того пришельця! А може, його вже иема? Може, він уже полетів назавжди у далекі світи, в галактику Яізюлі. ] ніколи більше не прилетить... І ніхто в світі ие знатиме, що вій приЛітав... Крім них, трьох хлопців. І ніхто їм ие віритиме. І всі будуть переконані що вони вигадали. А він же сам, сам бачив на власні очі. І чув.

Швидше! Швидше!

Може, Семуа спеціально примусив хлопців сидіти вдома, Щоб вони не п решкодили йому відлетіти.

Може, Котька ще встигне і буде останнім, хто побачить пришельця. Останнім! Єдиним з людей на Землі. Швидше! Шви...

Котька перечепився об якийсь корч і з усього розмаху гепнувся иа землю...

. Овв !.. Нащо це землю носом орати? Може, це у вас, у місті, прийн то? А ми землю плугами оремо...

Котька підвів голову.

Біля води сидів з удочкою дідок Дика природа.

Забився? Га? — вже співчутливо спитав він.— А з

хлопцями нашими познайомився вчора? Либонь, до них поспішаєш, так?.. Але щось я їх тут не бачив, біля річкн.. Здається, вони в селі.

Котька підвівся, помацав забите підборіддя, почухався і чогось згадав, як підморгнув йому уві сиі з бочки цей дідок. І усміхнувся.

А ти герой,— схвально сказав дідок.— Так гепнувся і смієшся. Молодець! Так і треба — лихом об землю.

Котька зашарівся. І щоб щось сказати, не мовчати, несподівано для самого себе спитав:

Скажіть, а де живе дід Мнрон?

Що - - меду захотілося?

Та ні,— зніяковів Котька (дідок ще подумає, що він старцювати любить, учора яблук, тепер мед).

А, до Грицька!.. То гарний хлопець,— цмокнув губами дідок.— Стоющий. З царем у голові. Варто заприятелювати. Отам-го, ген-ген під лісом, за вигоном. Крайня хата.