Слава ЗСУ!

Спасибі,— кивнув Котька.

Ну, біжи. Бувай здоров! Тільки під ноги дивись, а то всю землю нам переореш, почнеться ерозія грунту... О! — дідок смикнув вудку й витяг чималенького краснопера.

О! — повторив Котька, сказав: — До побачення! — і побіг.

Коли дідок сховався за кущами, Котька знову повернув до берега і вже без пригод добіг до вчорашнього місця.

Човна біля острова ие було.

«Невже полетів?» — розчаровано подумав Котька. Якусь мить він вагався — плисти до острова чи ні. Але... одна справа разом з хлопцями, інша — самому. У гурті й хороброму бути не так важко. Котька подумав про анігіляцію, потоптався трошки на березі, ще раз подумав про анігіляцію, скривився і побіг через вигін до лісу.

Хата діда Мироиа була, мабуть, найстаріша в усьому селі. Потемнілу від часу стріху майже геть укрив рудий мох. Віконця маленькі, на чотири шибки.

А в саду біля хати вулики — багато-багато теж потемнілих від часу вуликів. І кришки вуликів також вкривав рудий мох.

І здавалося, що хата — не хата, а великий вулик. І те, що стояла вона иа відлюдді, під лісом, і що живе у иій глухий, дивакуватий дід разом з незвичайним, загадковим Грицьком Половинкою, надавало їй таємничої казковості.

У Котьки перехопило подих, коли він наблизився до хати-

Він давно вже ие біг. Він перейшов спершу на крок, потім став підкрадатися.

Ні діда, иі Грицька Половинки не було видио.

Тиша. Тільки гули в саду бджоли.

Котька раптом відчув, що зараз мусить статися якесь диво.

І диво сталося.

Котька обвів поглядом безлюдне подвір'я, сад, повернув голову до лісу, і... наче його струмом ударило.

З лісу великими стрибками прямо на нього мчав вовк...

Але дивом було не тільки це. Дивом було ще й те, як зміг Котька за кілька секунд видряпатися по зовсім гладенькому стовбуру на самісінький вершечок сосни, що стояла біля тину. Котька ніколи в житті ие лазив по гладеньких стовбурах.

Мабуть, вовка це теж вразило. Він підскочив до сосни, сперся на стовбур передніми лапами й здивовано дивився знизу иа Котьку. Схилив голову в один бік, в другий, вищирився, наче усміхнувся.

Якби вовк заговорив зараз людським голосом, Котька б ие здивувався. Але вовк не заговорив,— мабуть, йому одібрало мову. Мабуть, він уперше в своєму вовчому житті бачив, щоб звичайний людський хлопець отак спритно й швидко лазив. «Воістину можливості людського організму невичерпні»,— мабуть, думав вовк.

Котька сидів на гілляці, обхопивши стовбур обома руками, і скоса позирав униз. Вовк усе ще дивився на нього, схиляючи голову то в один бік, то в другий. І мовчав. І те, що вовк ие видав жодного звуку, не завив, не загарчав,— сповнювало Котьчине серце ще більшим страхом. Страхом незбагненного.

Несподівано вовк метнувся і зник.

Так само без звуку, як мара.

Але Котька навіть не ворухнувся. І не подумав злазити.

Вій раптом відчув, що... не зможе злізти. Він ие міг розімкнути рук, які судомлнво обхопили.стовбур. То тільки уві сні він так бадьоро, без страху ходив по небу «гравітаційними сходами» і не боявся висоти. А в дійсності... Як тільки Котька позирав униз, у животі в нього брали старт і швидко-швндко бігли до горла оті холодні мурашки.

«Що ж тепер буде?.. Що ж тепер буде? — панічно думав Котька.- - І иащо я сюди пхався? Ішов би собі до хлопців... Я ж збирався... Вони там контактуватимуть з при- шельцем, перші у світі, а я сидітиму на сосні, як дятел...

потім не витримаю, зірвусь, упаду і... все! І ніхто мене не пожаліє. Бо я сам винен... А тато з мамою, може, й не дізнаються навіть, де я зник. Бо вовк мене підбере і з'їсть»

І Котьці так стало досадно і так себе стало жаль, що самі собою набігли на очі сльози...

Ну куди ти мене ведеш?.. Що таке?.. Що тут стало ся? — почувся голос Грицька Половинки.

Під деревом знову з'явився вовк і знову сперся передніми лапами на стовбур. Слідом за ним до сосни підійшов Грицько Половиика. Закинувши голову, подивився вгору:

01 Ти що — загнав хлопця на дерево? Як тобі ие соромно?

Вовк винувато заметляв хвостом і схилив голову.

Гей! Алло! Слухай! Злазь, вій тебе ие зачепить. Злазь! — загукав зннзу Половинка.

Котька не рухався. Його навіть не здивувало, що Половинка так просто розмовляє, контактує з вовком, з диким звіром. Вій це вже приймав як належне. Просто він закляк і не міг ворухнутися.

Ну чого тн? Ти що — не чуєш?..

Котька тяжко зітхнув: «Ну, зараз почне сміятися, кепкувати...»

І знову він згадав Тютю...

Стривай, я заразі — раптом гукнув Половинка і кудись побіг.