Слава ЗСУ!

А вовк лишився. Сидів і вищирившись дивився вгору.

Котьку охопила якась байдужість.

«Ну і хай!.. Хай кличе кого хоче, хай сміються, хай знущаються, хай ославлять на весь світ! Хай! Так мені й треба! Щоб не був такий розумний!.. Але це ж таки вовк... справжній вовк... Ні, цей Половинка таки не звичайний хлопець. Невже пришелець? Але яке це вже має для мене значення, як я зараз зірвуся, упаду й... От уже руки слабнуть, тремтять, і в усьому тілі така млявість, млявість.. Байдуже.. Все байдуже...»

Тримайся! Я вже йду! Уже йду! наче крізь сон почув він голос Грнцька Половинки.

Половинка, крекчучи, ледве тяг довгу драбину. Нести йому було не під снлу, він волочив її по землі.

Зараз, я зараз! Почекай! — і Половиика заметушився навколо драбини, намагаючись підняти й приставити її до дерева. Але драбина була дуже довга й важка, а Половинка буй дуже малий і слабенький. І нічого в нього не виходило Він сопів, пихтів, але не міг підняти драбину.

Ех!.. Дід поїхав у місто по рамки для вуликів, а людей гукати не хотілося б. Вони ж не зрозуміють, сміятися почнуть. З мене... Що я поганої драбини підняти не можу ІЦо ж робити?..— Він иа якусь мить замислився, втупив- іпнсб у землю, потім підніс угору палець.— ОІ Почекай, я зараз...

І знову кудись побіг. За хвилину прибіг, тримаючи в руках довгу мотузку.

Зараз! Не хвилюйся!.. Головне — технічна ідея,— він

коротко хихикнув, прикривши рота долонею, потім прив'язав один кінець мотузки до верхнього щабля драбини, взяв у руки другий кінець, розкрутив иад ГОЛОВОЮ І кинув. Але мотузка долетіла до половини стовбура сосни і впала иа землю.

Щось важкеньке прив'язати треба,— вій метнувся шукати, знайшов якийсь корч, прив'язав і знову кинув. Але й тепер нічого ие вийшло.

Він знову кииув, і знову не вийшло.

Він усе кидав і кидав, стараючись з останніх сил, але ніяк ие міг докинути до гілки, щоб перетягти через иеї мотузку.

У-у, слабак! — вій скреготнув зубами і обома руками вдарив себе по голові.

Котьці стало жаль його, що він так побивається. І це ж через нього, щоб зняти його з дерева. Раптом рішучість охопила Котьку. Вій розімкнув закляклі пальці і, ие дивлячись уииз, почав злазити. Він злазив дуже повільно, обхопивши руками й ногами стовбур, і від напруження весь тремтів, Болю не відчував, хоча страшенно дряпався об кору.

Половинка спершу замовк, а потім обережно почав підтримувати його знизу негучними бадьорими вигуками:

Так! Так! Правильно! Давай! Давай! Ще! Ще!..

Нарешті Котька ступив иа землю. Вірніше, не ступив, а сів

иа землю, бо иоги його не тримали.

Половинка кинувся до нього, допоміг підвестися:

Молодець!.. Спасибі!.. А то я вже ие знав, що й робити...

Вій іще вибачався!

У Котьки не було сил щось говорити. І він ие встиг навіть злякатися, коли несподівано до нього підскочив вовк і лнзиув прямо в ніс.

Аиу тебе! — Половиика одштовхнув вовка.— От Бурмило! Думаєш, я од нього страху не натерпівся? Як приїхав... Ого-го! Цілий день у льоху просидів. Змерз як скажений. Думав, на сиіговика перетворюся. І головне — ие гавкає ж. Бо дід же глухий, все одно не чує. Так він звик, і як Щось таке, підходить і за полу шарпає. Але розумний страшенно. Дітей не чіпає ніколи. Гратися дуже любить. То вій °іг до тебе гратися. Але хіба ж ти знав! Це помісь справжнього вовка і вівчарки. Дід його з соски вигодував.

Котька тільки мовчки кивав. Ногн ще тремтіли і підгииали-

ся. Він боявся, що знову сяде на землю. Йому хотілося якомога швидше піти.

Ну, бу... бувай! — ледве вичавив він із себе.

Бувай!..— сказав Половинка.

РОЗДІЛ XIII Хлівець — не парфюмерний магазин.

Весло повертається на місце.

«Скажи, а як там, у ваших школах? Задають багато?»

Знову Семуа

Ех! Любий читачу! Якби ж то у житті було, як у театрі — спершу репетиція, а тоді вже спектакль... Бо найкращі думки і рішення приходять у голову завжди чомусь після того, як щось уже сталося, щось уже сказалося, щось уже зробилося...

А які ж гарні, влучні слова звучать подумки, які прекрасні вчинки постають в уяві, коли все уже позаду!.. Але пізио! Не переграєш. У житті репетицій не буває. Одразу грається спектакль. І хоч бийся головдю об стінку — нічого ие допоможе. Спектакль закінчено, публіка розійшлася, грати нема перед ким...

Ну чого, чого він одразу не зліз із того дерева? Чого тремтів, чого трусився, чого боявся, як заєць? Адже ж потім він таки зліз! Сам!.. Без сторонньої допомоги. Так чого ж було ие зробити це одразу?!. Чого ж було не зробити це одразу?!. Ех-х!..