знайди книгу для душі...
Учитель фізики Антон Григорович став Аполлоном Григоровичем. Хоча багато хто з цим і не погоджувався. Бог Аполлон був красень (у Антона ж Григоровича під носом красувалась бурулька, а на голові блищала лисина). Однак переважна більшість десятикласниць вважали його симпатичним. А, як казала Аліна Гончарук, для чоловіка «симпатичний» важить більше, ніж «красивий».
Викладач іноземних мов Борис Тарасович став Гермесом Тарасовичем. Хоч тут була деяка натяжка. Гермес був у греків покровителем купців, богом торгівлі й прибутку, а також гімнастичних змагань. Тут більше б підійшла буфетниця гьотя Клава або вчителька фізкультури Світлана Сидорівна.
Але ні буфетниця, ні Світлана Сидорівна Гермесом бути не могли.
Викладання ж іноземних мов наближало Гсрмеса Тарасо- зича до правди характеру, оскільки Гермес був ще й вісником Ч богів. А що таке мова? Засіб спілкування. Отже, мова для вісника — найнеобхідніша.
Керівник початкової військової підготовки Андрій Степа- нович став Ареем Степановичем, бо, як відомо, бог війни Арей саме і був серед грецьких богів «військкерівником».
Ну, а Орест Іванович, викладач праці, звісно, ніким іншим стати не міг — тільки Гефестом Івановичем. Бо Гефест, бог вогню й ковальства, був серед богів найбільшим трудя- гою. Правда, дівчатка, особливо десятикласниці, спершу ка- тегорично заперечували це. Справа в тому, що Гефест, згідно з міфологією, був кульгавий і дуже некрасивий. Тим. часом як Орест Іванович був хоч і не молодий, але стрункий і гарний. Майже всі старшокласниці були таємно закохані в Ореста Івановича. І трудове виховання серед дівчат ніде ие було на такій висоті, як у їхній школі. Хоча уроки праці Орест Іванович вів не в дівчат, а в хлопців.
Але згодом дівчатка змирилися, особливо після того, як Аліиа Гончарук сказала, що чоловіки однак у красі нічого не тямлять, а міфи писалися напевне чоловіками, і хтозна, може, саме отой Гефест насправді був і «нічого собі»...
Учительську всі тепер називали Олімпом.
До речі, мушу вам сказати,— повторила Зоя Михайлів-
на_що я теж зустрічалася з Прометеєм Гавриловичем. І за
обставин досить-таки цікавих... - Вона повернулася до чоловіка.-- Я тобі, Гено, розповідала... Пам'ятаєш?
Геннадій Максимович мовчки кивнув.
Розумієте, наш інститут на одному підприємстві впроваджує у виробництво новий препарат... Це не в Києві, иа периферії... І от я приїхала якось, сиджу в кабінеті директора, раптом входить секретарка з великим поліетиленовим паке том. «Це,— каже,—вам. Написано: «Терміново, у власні руки». І дає директорові. Директор знизав плечима, розгор тає... Не за столом буде сказано... Повний поліетилеиовив пакет дохлої риби. І зверху записка: «За що вн иас убили?!» «Хуліганство! Хто це приніс?!» — закричав директор. «№ знаю,— каже секретарка.— Передали через вахтера. Але по-моєму, це той самий... Прометей». І розказують мені, ш< кілька разів приходив до них оцей самий Прометей Гаврило вич, вимагав не отруювати місцевої річки. Ну, а ви самі ро зумієте, хімічне підприємство Хоч і є очисні споруди, але давні, вимагають реконструкції А реконструкція — річ не дешева, і до того ж на якийсь час треба зупиняти виробництво. А це, самі розумієте... не просто. Але й одчепитися від того Прометея Гавриловича виявилося не просто. Я була там тиждень, і весь тиждень він щодня дзвонив по телефону, приходив, сидів у приймальні. Директор аж тіпатися почав. Я вирішила з ним поговорити. І ви знаєте, він справив на мене дуже гарне враження. Такий зовні приємний. Не дуже правильні риси обличчя, але... Сивуватий, із залисинами, і очі такі голубі-голубі... як незабудки.. І руки... великі такі, могутні, красиві чоловічі руки.
Ну, ти так описуєш,— усміхнувся Геннадій Максимович.— Я ревную!
Та ні... просто я... об'єктнвио. Ми з ним так добре поговорили. Він, знаєте, по-моєму, з тих дивакуватих правдолюбців, які все життя борються з якимось злом і в тій боротьбі забувають про себе, про свої інтереси, нічого в житті особливого не досягають, але без них життя було б не таким цікавим і людство втратило б значний процент своєї людяності.
От-от! Правильно, безумство, ви сказали! Цінний чоловік! — змахнув рукою Василь Денисович.— І очі в нього хороші. Я через ті його очі з ним і познайомився, між іншим. Треба було мені реставрувати лик севастійського мученика Северіаиа. А очей на іконі ну зовсім не було видно. А ви знаєте, які мусять бути очі у святого мученика... Особливі... Придивлявся я, придивлявся, шукав, шукав. І от якось стою у черзі за молоком. Дивлюсь — о, саме те, що мені треба! Ну, ми, художники, безумство, коли нам потрібна натура, не соромимося. Підійшов я до нього, заговорив, запросив до себе в майстерню. Дуже він мені припав до серця. Цінний чоловік! Чиста душа! Жаль, що таких ие дуже багато... Якщо вірити моєму знайомому ченцеві Феодосію (теж безумство, цінний чоловік! Хитрий, як змій!). Так-от, якщо вірити Феодосію, поганих людей більше, ніж добрих, тому, ЩО в раю не мусить бути тісно. А в пеклі навпаки — чим тісніше, тим краще. Бо зручностей і вигод у пеклі бути не повинно На те ж воно, безумство, й пекло.