Слава ЗСУ!

Та досить тобі про те пекло! — вигукнула баба Аня,—От завівся!

Зоє Михайлівно,— спитала Лесикова мама,— а як же закінчилося з тим підприємством? Бо в нашій Голубеньці теж стільки колись було риби, а тепер...

Та ви знаєте, добив-такн Прометей Гаврилович того ра.|11е' правда, реконструкції не почали, але рішення

вже є. І це ж він усю відпустку (у родичів якихось там гостював) перевів на те, щоб змагатися з директором підприємства. А взагалі мені його шкода. Якийсь він неприкаяний. По-моєму, в нього якась сімейна трагедія. Він живе один, дружини в нього иема...

І це — трагедія?! — вигукнув Василь Денисович.— Це, по-моєму, прекрасно! Ой, Аию! Ти що! В тебе такі нігті .

А ти не кажи, чого не слід...— не дивлячись на нього, наче то й не вона щипала, спокійно сказала баба Аня.

От, язик мій — ворог мій.

То ие язик, то — голова.

Хлопці! — Лесиків тато глянув на годинник.— Зараз, по-моєму, починається по телевізору щось варте уваги. Вн, здається, вже добре перекусили.

А солодке я вам дам з собою,— підхопила Лесикова мама.— Ви там собі дивіться телевізор і насолоджуйтесь.

Лесик і Жора перезирнулися. Ох, ті дорослі! Розуміють, що трошечки починають втрачати самоконтроль і можуть сказати за столом щось не те, що вимагає педагогіка, і...

Ну й гаразд!

Як то кажуть, ие дуже й хотілося.

Гайда, Лесику, до иас! — швидко підхопився Жора.

Гайда, Жоро! — повільно підвівся той, виразно позираючи иа тата. Звичайно, йому не хотілося, але... він ніколи не сперечався з батьками. Що вони сказали — закон!

Мама напакувала таку тацю солодкого, що можна було пригостити півкласу.

У Лесикових батьків телевізор був чорно-білий, у Жори иих — кольоровий.

Та Лесик сказав:

Не треба телевізора. Чогось не хочеться. Давай краще музику.

Вони сиділи за инзеиьким журнальним столиком, що був заставлений солодощами, пили з високих кришталевих бока лів «пепси-колу» і слухали, як з тьмяно-сріблястої «системи», на якій миготіли, то зменшуючись, то збільшуючись у кількості, маленькі цяточки-вогиики, линула тягуча щемлива мелодія, якесь аргентіиське тайго...

Хлопці сиділи й мовчали.

Скажу вам одверто, щось хлопці сьогодні ие такі, як завжди. Якісь вони надто вже серйозні й зосереджені. А втім, настрій — річ загадкова. Сьогодні тн веселий, смієшся, радієш, а завтра хтозна-чому раптом посумнів, замислився...

Одне слово, хлопці сиділи й мовчали.

Та от очі в Лесика стали якісь затуманені. Так буває завжди, коли на нього «находить»,— тобто коли розбурхана уява' переносить його у фантастичний вигаданий світ, що стає для нього живим і реальним...

Ти знаєш,— раптом сказав Лесик, і очі його звузилися.А що, як він... справжній?

Хто? — не розуміючи, спитав Жора.

Хто-хто... Прометей!

Що значить — справжній?

А оте, що справжній... той, що викрав вогонь і якого

прикували до скелі.

Припини! — суворо сказав Жора.— Не починай! Ну тебе з твоїми фантазіями. Це несерйозно.

Припинити найлегше...— Лесик зітхнув.— Ну, ти дивись... Загадковий він? Загадковий. Печінка в нього хвора? Хвора. Казав він, ідо жив на Кавказі? Казав. А який сильний! А який хоробрий! І, знаєш, він одного разу мив у туалеті руки, закачав високо рукава, і я помітив у нього иа обох руках нижче ліктів шрами

Ну й що?

А те, що це від ланцюгів, якими він був прикутий до скелі. За те, що викрав у богів вогонь.

Лесик! — скривився Жора.— Ну що ти, чесие слово! То ж легенда. Міф. Які боги? Який титаи? Ну, це ж несерйозно!

Не треба так примітивно, так спрощено мислити. У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є доля правдн. Це відомо. Навіть учені, я читав, доводять, іцо Ісус Христос то була реальна людина. Потім люди зробили з нього бога. А наш Прометей Гаврилович... от казав же Філя МілаНов- ський, що, може, він інопланетянин? Може, й справді... Прилетів, коли ще люди вогню не мали, всьому людей пона- учував, дав вогоиь. А потім якийсь людський царьок, боячись його суперництва наказав прикувати його до скелі... А згодом люди створили міф, легенду...

Взагалі-то про так званий палеоконтакт, тобто контакт первісних людей з космічними пришельцями, існують міфи У догонів — африканського народу, що живе иа території Малі. Я недавно читав у якомусь журналі. Чи то «Знание — сила», чи «Техника — молодежи».

О! — вигукнув Лесик.— Бачиш!

То коли ж це тоді, виходить, було? Що ж він — безсмертний, чи що?

Ну, не безсмертний, мабуть, а просто... просто довгожитель ... Хіба ти знаєш, скільки там, на їхній планеті, живуть? Може, тому він і нежонатий, самотній. Просто не може Одружитися із земною жінкою... До речі, є навіть така наукова гіпотеза, що людей понаучували інопланетні прншельці...