Слава ЗСУ!

— Ой! Ти такий розумний, що мені аж страшно,— спробував пожартувати Жора. Але жарт иа Лесика не вплинув.

Лесика зупинити вже було неможливо.

Не будемо докладно переказувати всі Леснкові думки, які він висловив Жорі Комп'ютеру, а краще переповімо вам його сон, що приснився тієї иочі. Бо всі оті фантазії відбилися у сні. Правда, переповідаючи свій сон, Лесик іще, мабуть, і дофан тазовував щось на ходу, бо сни рідко бувають такі довгі й послідовні. Але це вже на його совісті.

РОЗДІЛ V,

в якому Лесик розповідає свій сон чи фантазію.

Незвичайна педрада. Вирок.

Неймовірні пригоди Лесика і Жори

Отже...

Ідемо ми, Жоро, з тобою по темній-темній школі. Вечір. Може, навіть ніч. Коридори темні. Тільки в тому кінці, де вчительська, горить одна лампочка. І ми туди йдемо. Мовчки. На серці урочисто й трохи лячно. Ідемо ми тому, що нас викликали.

Підходимо до дверей і бачимо: на табличці слово «Учительська» закреслено і над ним крейдою виведено: «Олімп».

Не встигли ми здивовано перезирнутися, як двері тихенько — ри-ип! — самі собою відчинилися. І... і отут уже ми пере- знрнулнся. Бо було чого.

Учительська як учительська — шафи, столи, стільці, глобус на шафі, наочне приладдя.

А за столами...

За столами сидять директор і вчителі. Але в якому вигляді! Ти, звичайно, бачив, як зображають на малюнках грецьких богів? От-от! У білих простирадлах (тоги називаються), один кінець через плече перекинутий. У декого на голові шоломи (у Фаїии, тобто Афіни, наприклад, Панасівни). У декого в руках лук і стріли (у Зіиаїди, тобто Артеміди Семенівни, і в Антона, тобто Аполлоиа Григоровича). У військкерівника Андрія, Арея Степановича — меч. А в Ореста, Гефеста Івано вича — величезний ковальський молот.

На чільному місці сидить Лев, тобто Зевс Парамоиович. В одній руці щиток, як у електрозварника, а в другій — блис- иавки. І він їх щитком раз у раз прикриває, щоб учителів ие сліпило.

Віддалік, під стіиою, на окремому стільці похнюплений Прометей Гаврилович, а навпроти нього, у протилежному кінні вчительської, на підвищенні, сидить на стільці наша бібліотекарка їда Василівна. Очі зав'язані хустиною. В одній руці терези (примітивні ваги з бляшаними шальками иа ланцюгах), у другій великий кульок, з якого щось сиплеться — так званий «ріг достатку».

Я одразу догадався: це Феміда, богиня правосуддя! А ми про бібліотекарку зовсім забули. І не назвали її ніяк. А вона, виявляється, Феміда Василівна. Взагалі, правильно, їй підходить. Вона любить справедливість, засуджує погану поведінку. Завжди радить читати книжки не просто розважальні, а ті, які виховують, які вчать бути справжніми людьми (так вона завжди каже).

Заходьте! — сказала нам Лфіна Панасівна, попра- вляючи на голові блискучий, з різними витребеньками шолом (він їй був, здається, трохи завеликий).— Сідайте отамо на стільцях.

І показала на два стільці, що стояли посеред учительської, в центрі. Ти ж зиаєш, коли когось із учиів викликають на педраду, завжди садовлять отамо в центрі на стільцях.

Сіли ми з тобою. Сидимо.

Не зиаю, як там у тебе, а в мене усередині порожньо й зимно — як у порожньому холодильнику.

Неприємно все-таки, коли викликають иа педраду. А тим більше на таку незвичайну.

Кахи-гм!..— прокашлявся Зевс Парамонович (ти ж зиаєш, вій завжди прокашлюється перед тим, як почати).— Товариші педабоги! — Він повільно обвів поглядом учителів.— Ми зібралися сьогодні з вами, щоб обговорити дуже важливе, прямо скажемо, екстраординарне питання. Мій терпець увірвався. Учні поводяться так, що далі нікуди. Двійки, одиниці, виклики в школу батьків, усі наші педагогічні засоби вже нічого не дають, ие діють. Давайте радиться, що робити. Хто хоче слова?

Дозвольте! Дозвольте мені! — одну руку піднісши догори, а другою поправляючи зачіску, вигукнула Гера Андріївна.

Прошу! — кивнув директор.

Я абсолютно згодна з Зевсом Парамоновичем! Абсолютно! — рішуче рубаючи рукою повітря, почала Гера Андріївна.— Далі терпіти неможливо! Просто неможливо! От учора на уроці в сьомому «А»... Я пояснюю новий матеріал, стою спиною до класу, пишу на дошці формули, і раптом... хтось... кукурікає. Повертаюсь. «Хто?» — питаю. Мовчать. «Хто?» Мовчать. Час іде. А матеріал дуже важливий. Неорганічні сполуки. Я вирішила продовжувати урок. Тільки повернулася спиною — знову хтось кукурікнув. Продовжувати я ие могла. Урок було зірвано.

Та це що! Це — дрібниці,— усміхнувся наш викладач фізики Аполлон Григорович. Подумаєш, кукурікнув хтось. Гірше те, що вчитися не хочуть, аициболотники. Аж ніяк. Ледарі такі, що... Особливо, коли треба подумати, докласти зусиль. Коли матеріал вимагає... Я пояснюю, пояснюю, здається, вже й кіт зрозумів би, а воно дивиться на мене круглими очима і — блим-блим — як немовля. От де трагедія! От де трагедія!