Слава ЗСУ!

Вузький сонячний промінь лише в одному місці, у самісінькій глибині, прожектором пронизував печеру. І на тлі цього променя темні рухливі водорості здавалися ще таємничішими й химернішими. А маленькі рибки, потрапляючи в промінь, ставали золотаво-прозорими і мелькали, як іскри...

290

Клава і Свєта сиділи біля входу в печеру на великому плескатому камені, вкритому суцільним шаром коротеньких ворсистих водоростей. Було дуже м'яко, і здавалося, що сидиш на плюшевому дивані.

Леся виринула й сказала:

Знаєте що — давайте гратися. Ніби я людина-амфі- бія, а ви мене ловите. Як у кіно.

Дівчата покрутили носами — ич яка! — кожному хочеться бути люднною-амфібією!

Будемо мінятися, подумаєш!

Через хвилину вода біля скелі вже вирувала, ніби у лимані з'явилася зграя дельфінів.

Дівчата так захопились, що забули про все на світі.

І лише коли сонце зайшло за скелю і в печері погас сонячний промінь, дівчата вирішили йти на берег.

Вони вибралися з-за скелі і, ледве тягнучи ноги, стомлено шльопали по воді.

А здорово все-таки з маскою!

Тільки вода Іноді заходить.

А в мене ні. Це в тебе, тому шо лице вузьке. Погано прилягає.

Ой! — Леся раптом зупинилася, розгублено озираючись.— А де ж Павлик?

Берег був порожній. На піску лежали плаття, сандалії. Павлика не було.

Ой дівчата, де ж він? — уже зовсім злякано вигукнула Леся.

Здіймаючи фонтани бризок, усі троє побігли на берег.

6. Павлику, де ти?

Павли-ик-у-у!..

Па-а-а-вли-и...

Де-е ти?

Пісок розжарився, на нього просто неможливо було сту- пити.

Дівчата бігали по косі, смішно підстрибуючи й відсмикуючи ноги.

Вони бігалн, заглядали за камені й кричали-гукали иа всі голоси.

У Лесі на очах були сльози, а зуби від хвилювання цокотіли, незважаючи на спеку.

«Що я наробила, що я наробила? З ним щось трапилося! З ним обов'язково щось трапилося! Що тепер буде?!»

Леся заплакала.

Чого ти? — підбігли дівчата.

Він утопи-и-и-и-вся!

Не кажи дурниць!

Як же він міг утопитися, якщо його речей немае? Не міг же він одягнений утопитися.

А де ж він тоді?

> — Мабуть, пішов кудись у тінь. Бачиш, яка спека

Леся перестала плакати.

«Я собі купалась, а він, біднесенький, сидів тут, як на гарячій плитці. Яка я погана, нехороша!» І — Павли-и-ику-у! І — Павли-ку-у-у! [ — Па-а-вли-и-и...

Дівчата зовсім захекались. Вони оббігали весь берег, і все марно.

Невже він пішов у містечко?!

Ось тут уже починаються рибальські хатини, а там вулиця — і все.

І враз із бур'янів, що густо росли попід парканом однієї з крайніх хатинок, долинув ледь чутний голос: , — Ого-го-го!

Леся перша кинулась туди. Дряпаючи ноги, влетіла в самісіньку гущавину й зупинилась розгублено.

Я тут! — голос чувся десь зовсім поряд, та Леся нікого не бачила.

Туї я!

Де? — Леся схилилася і одразу ж одсахиулася. Біля її ніг між двох запорошених лопухів просто з-під землі стирчала Павлнкова голова. Це було так неправдоподібно й несподівано, що Леся заціпеніла й не могла ворухну тися. Нарешті опам'яталася і розсунула бур'яни. Павлик по шию стояв у ямі.

Як ти сюди попав?

Павлик насупив брови й нічого не відповів. Леся подала йому руку, але сама не змогла його витягти. І тільки коли прибігли дівчата, всі разом вони визволили Павлика з ями.

І хоч Леся була дуже рада, що Павлик знайшовся, при дівчатах зразу накинулась на нього:

Як тобі не соромно! Безсовісний! Ми вже думали, що ти втонув! Відповідай потім за такого... такого безсовісного! Більше ніколи в житті нікуди з тобою не піду. Ніколи!

Павлик винувато мовчав.

То як же ти все таки сюди потрапив?

Павлик зітхнув.

7. А було так...

Павлик довго дивився, як купаються дівчата. Потім йому набридло, і він заскучав.

Сонце припікало дедалі сильніше, пісок розжарювався. Грншці першому стало жарко. Він упрів і змок у Павлика за пазухою. Бідолаха! Ще б пак — у такій шубі! Павлик викопав у піску ямку і посадив туди ведмежа. Гришка був задоволений — у ямці вогко й прохолодно. Павлик йому позаздрив — кругом пісок, врятуватися від сонця ніде. Для себе ж у піску ямку не викопаєш. . Раптом ззаду на Павлика впала тінь. Павлик обернувся і мимохіть втягнув голову в плечі. Перед ним стояв великий кудлатий чорний собака. Схиляючи морду то в один, то в другий бік, він з цікавістю розглядав Павлика й рівномірно, як маятником, метляв хвостом.

Павлик часто-часто заблимав очима.