Слава ЗСУ!

Аиу тебе! — кажу я.— Ще не вистачає, щоб нами одразу поснідав якийсь гігантопітек.— Я зітхнув.— А їсти, між іншим, хочеться страх!

І мені,— кажеш ти.

Оце б,— кажу,— зараз яєчню з ковбасою. Або котлетку. І кави з молоком.

Забудь,— кажеш ти.— На мільйони років забудь. Про все печене-варене і не думай навіть. Без вогню живемо. Тільки як гриба якогось їстівного або ягоду знайдемо — те й наше. А сире м'ясо...

Тс! — перебив я тебе раптом.

Замовкли ми, прислухалися.

Бо з хащі почулися якісь звуки, схожі на звіряче рикання.

Жоро, що це? — пошепки питаю я.

Не знаю. Звірюка якась, здається.

А що, як... шаблезубий тигр? — самими губами шепочу я.— Або печерний ведмідь. їм вогню не треба. Вони м'ясо сире їдять.

Припини,— шепочеш ти,— паніку. Вони таке м'ясо, як ти, в рота ие візьмуть. У них смак хороший.

. Рикання начебто припинилося.

Але серце все одно теленькає.

Жоро,— кажу я.—А нащо нам ця печера? Чого ми тут

сидимо? Щоб справді печерного ведмедя дочекатися? Полізьмо краще на дерево. Хоч роздивимося, що і як. КУДИ ми потрапили. Що за місцевість.

Полізьмо,— кажеш ти.— Тим більше, що люди в той

час більше по деревах лазили, ніж по землі ходили.

І мн подряпалися з тобою на густий-прегустий чи то баобаб, чи то банан, чи хто його зна що, словом, на якесь дивовижне, може, й зовсім невідоме науці допотопне палеозойське дерево.

Дошкрябалиея до гілляки, порнд з якою у товстелезному стовбурі дерева було величезне дупло.

Раптом у дуплі щось заворушилося й відчайдушно завере- щало-за плакало.

, Мн так і вклякли від несподіванки.

Уа! Уа| У а! — линуло з дупла.

Немовля.

Двох думок бути не могло. В усі часи й епохи в усіх народів в усіх кінцях землі немовлята кричали й кричать однаково.

Зазирнули ми в дупло. Так і є.

У купі зеленого мотлоху, чи то листя, чи то доісторичної трави лежало, дриґало ніжками й кричало кумедне кучеряве немовля. Чи то австралопітек, чи то архантроп ■— хто його зца.

Ьач! Лаявся, лаявся—долаявся!—. кажеш ти.—- Предка нашого збудив. Як його тепер укоськати!

Укоськаємо,— впевнено кажу я й починаю аакати, як це завжди усі роблять, заколисуючи немовлят.—Аа-аа-аа-а!.. Аа-аа-аа-а!

А тоді ще й колискову затягнув, яку мені колись у дитинстві мати співала:

Коте сірий, коте білий. Коте волохатий. Не ходи ти коло хати, А йди, коте, ночувати. Дитя мале колихати. Ііодай спало, не плакало. Бодай росло, не боліло І серденько не щеміло... У кісточки — ростушечки, А в серденько — здоров'ячко.

Проте немовля на колиск&ву мою аніякісінької уваги. Кричить.

Що ти йому про котів? — кажеш ти.— У них же котів ще нема. Давай іншої.

Баю, баю, баю. Не лягай скраю.

Бо скраєчку упадеш, Собі носа розіб'єш. Цить, не плач. Спечем калач. Медом помажем. Тобі покажем, А самі з'їмо.

Але й ця, бачу, ніякого впливу не робить. Я знову:

А-а, люлі-люлі! Чужим дітям дулї, А Івасю калачі. Щоби спав він уночі.

Та немовля кричить-розривається. Більше колискових я не знав.

Ой Лесику,— кажеш ти.— Ой, здається мені, зараз прибіжать його допотопні батьки й поодрнвають нам голови. Не могли вони таку малу дитину надовго кинути. Давай краще чкурнемо звідси.

Зітхнув я. Була в твоїх словах правда. Та оргвисновків, як каже наш піонервожатнй Стьопа Чичибабін, зробити ми вже не встигли. Тільки ото я зітхнув, як раптом над нами почулося грізне «вау-вау!» — і здоровенне лаписько вистромилося з-за стовбура й схопило мене за руку. В ту ж мить таке саме лаписько опустилося десь ізгори й схопило за руку тебе.

І наді мною схилилося страшнюче бородате обличчя (тато!), а над тобою таке ж саме страшнюче безбороде (мама!). Маленькі лоби. Надбрівні дуги, під якими глибоко посаджені хижі очі. Широкі ніздрюваті носи. І квадратні щелепи.

Ух! Аж зараз пересмикуюсь, як згадаю.

Риу-риу! — гарикнув просто меиі в обличчя дикий тато.

Шеу-шеу! — прошипіла тобі дика мама.

У першу мить мову нам одібрало. Не могли ми й слова промовити.

А потім — треба ж рятуватися. Бо ще мить і...

Товариші! — пробелькотів я.— По-овірте, ми ж... нічого по-оганого не той... не зробили...

Чесне слово! — пробелькотів ти.

Але, мабуть, нашої мови вони не розуміли. Бо тато повторив: «'Риу-риуЬ, а мама: «Шеу-шеу!», і обоє грізно вишкірилися. Не знаю, що сталося б далі... Але нас виручило дике немовля. Воно так могутньо закричало, що тато з мамою враз перезирнулися, відпустили нас і кинулися до нього.

Ми не стали баритися.

Шугонули вниз і кинулися навтікача. Бігтн було важко, бо доісторична трава була густа, висока й колюча. Але коли вам загрожує небезпека й ви тікаєте, то думати про те. щоб бігти було зручно й приємно, не доводиться.