Слава ЗСУ!

Пішли в «Океан»,— сказала вона.— Мені треба купити щось рибне. Ти рибу любнш?

А чого...— непевно зннзав плечима Лесик.— Я все люблю.

Ой! А я без риби просто не можу. У нас усі люблять рибу. І тато, і мама...

В «Океані» вона купила торбинку оселедців і великий брикет свіжомороженого хека. Все це було складено у другу поліетиленову торбинку. І якось так саме собою вийшло, що ця торбинка опинилася в руках Лесика. Хлопець навіть не помітив, як це трапилося. Тільки Коли вони вже були на вулиці, він звернув увагу, що несе торбинку з рибою.

А тепер — у молочний! — Вона дістала з кишені якусь записку, зазирнула.— Масло. Ряжанка. Аерин для тата. Любительський сир.

І хоча вона не сказала абсолютно нічого смішного, Лесик раптом засміявся. Йому вже давно хотілося засміятися — так радісно клекотіло щось у нього під горлом. І зараз він просто вже не втримався. Ох, той соловейко! Що ти робиш з хлопцем?!

І Леся не здивувалася його сміхові. А й сама засміялася.

У молочному на Хрещатику, після того як Леся вибила у касі чеки, вони розділилися: вона пішла по ряжанку і аерин, а він став у чергу по масло і любительський сир.

Чого ти смієшся? -— підозріло спитала сердита тьотя, за якою він став, і оглянула себе: мабуть, вирішила, що його розсмішила якась деталь Тї туалету.

Він ніяково почервонів.

Потім вони їхали у двадцятому тролейбусі додому на Печер ськ.

Вона сиділа, тримаючи на колінах дві повних торбинки, а він стояв біля неї і тримав у руці третю.

Йому здавалося, що люди дивляться на них і усміхаються, а може, вони й справді усміхалися. Люди майже завжди усміхаються, дивлячись на усміхнених дітей.

А ти любиш малих діток? — питала вона.—1 Ой, вони такі кумедні! Я ніколи раніше не думала, що вони такі. Просто чудо! От ти побачиш, як він складає ротик і каже: «Гу-гуЬ

І раптом Лесик злякався.

«От ти побачиш...»

Значить, вона запрошує його до себе.

Соловейко наїжачився і замовк.

Лесик сподівався, що поможе донести їй торбинку до дверей і попрощається. А тут...

Лесииої мами Лесик не боявся. З мамамн у нього завжди був контакт. Лесик був ввічливий, умів чемно всміхатися, і мамам це подобалося.

Він боявся Лесииого братика. З немовлятами у нього контакту не було. Так уже історично склалося.

Колн він був ще в першому класі, двоюрідна тітка, тьотя Льоля, народила донечку. Тато, мама і Лесик усією родиною пішли вітати. Тьотю Льолю щойно забрали з лікарні. Коли вони прийшли, розпашіла, із сяючими щасливими очнма тьотя Льоля саме переповивала донечку. Всі її обступили, і Леснкова мама захоплено сплеснула руками:

-— Ой, яка гарненька! —Потім повернулася до Лесика: — Глянь, сину, це твоя сестричка. Правда ж, гарна?

Лесик глянув і побачив на пелюшках червоний животик і швидкі рухи червоних ручок та ніжок. Хотів роздивитися личко, але, крім роззявленого криком рота, не видно було нічого.

Ага,—сказав він.—- Гарненька... На мавпочку схожа.

Лесик Ще не вмів брехати.

Мама потім довго дорікала йому за невихованість.

Вдруге побачив вій свою сестричку, коли їй було вже років півтора. І, дивлячись на справді гарненьку дівчинку з великим білим бантом иа голові, не міг повірити, що то та сама «мавпочка».

Відтоді він вирішив собі, що, як ото гарний метелик спершу буває бридкою гусінню, так і людина у иемовлячому віці — криклива «мавпочка», а потім вилюднює.

І до немовлят Лесик ставився, м'яко кажучи, без захоплення. Коли вій бачив дитячу коляску або немовля у «конверти- ку», то мимоволі здригався.

От і зараз він здригнувся й подумав: «Як же я піду? Я ж не зможу приховати від иеї своїх почуттів до її братика.'і вона побачить і образиться. І тоді — все! Вона мені цього не вибачить ніколи».

Але вони вже під'їхали і вийшли з тролейбуса. І вже йшли до її будинку, під вікнами якого стільки разів прогулювалися і Лесик, і Жора, удаючи, що їх дуже цікавить магазин «Галантерея».

«Що робити? Що робити?» — гарячково думав він, покірно несучи за Лесею дві торбинки з продуктами. Торбинку з бра- тиковим харчуванням вона урочисто несла сама.

До самісіньких дверей її квартири, що була на третьому поверсі, думав Лесик, як би викрутитись і не зайти, але так і ие придумав. При всій схильності до фантазування іноді він губився і не міг придумати простенької брехні, на яку спроможний будь-який ледар, що не вивчив уроку.

Леся одімкнула двері і сказала:

Давай! У темпі! Щоб протягу не було.

І він, як теля, покірно пішов, несучи в порожніх грудях розпач і тривогу.

Тсс! Тихо! Може, він спить,— приклала палець до губів Леся, обережно, щоб не клацнути зам :ом, замикаю и івері.