Слава ЗСУ!

Ну, ходімо пошукаємо.

Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.

Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки та суха трава, пилом припорошена.

Між іншим,-— кажеш ти,— в степах у той час форорако- си водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира. Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.

Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло. Туп-туп- туп!... І наче до нас наближається. А що — через високі тр ви й будяки ие видно.

Тю,— кажу,— на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить. Треба було тобі його згадувати

Перезирнулнся ми та як дременемо,— і антилопи, мабуть, позаздрили б нам...

Біжимо, хекаємо...

Аж раптом ти:

Стриваї^- кажеш — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.

Тьху! —■ кажу.— Так що ж ти голову морочнщ! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти...

Вибачай,— кажеш ти.— Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.

Стали ми, прислухаліся. Тупі віддалявся.

То, мабуть звичайнісінький мастодонт,— кажеш ти.

Що за мастодонт? — питаю.

Предок слонів і мамонтів. На території України знайдено багато їхніх залишків.

Не хижак?

Та ти що! Травоїдний.

О! Люблю травоїдних. Прекрасні тварини. Молоко

дають. Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка.

Так вона тобі й дасть. Дикі неприручені травоїдні й

близько до себе не підпустять.

То що ж ми їстимемо?

Кажу ж — корінці викопували, трави їстівні...

А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!

Це то1 о Це може бути. Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.

Яким-яким?

А таким. Один з'їв, помер, інші вже того не їдять.

Цей метод нам не підходить,— категорично кажу.— У нас перебої з кадрами. Мало. Ти та я.

Ну, тоді будемо голодувати.

Що ж, значить, будемо... Хоч би водички випити. А то спрага вже така...

Точно,— кажеш ти.— В горлі — як у пустелі Сахара — пересохло зовсім. А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що...

І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ. Та ще який! Як з відра. Злива.

У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання...

А бігти до лісу — не знаємо куди. Коли тікали від того фороракоса, чи пак мастодонтів, зовсім втратили орієнтацію. Крім будяків, нічого навкруги не бачимо.

Присіли ми навпочіпки, підборіддями у коліна повтикалися й снднмо. Сидимо, мокнемо А дощ холодний. А шкури на нас благенькі. Не шкури, а дрантя якесь Так тільки, щоб сором прикрити. Словом, чи є на нас шкури, чи немала нас шкур — різниці ніякої.

Н-ну... ч-чого ж т ти н-не п-п'єш...— цокочу я зубами.— П-пий! Д-дощу т-тобі б-бракувало.

Х-хіба я з-знав що т-тут т-такий д-дощ скажений,— цокочеш ти.

Довго періщив дощ. Та й не просто дощ. А дощ з вітром, паче хто спеціально тобі у пику з відра — хлюпі хлюп! Ми биш™ ТЄ " знаєМ0' ш0 Раз У Раз ойкаємо, і все. А що тут зро-

Ма-мабуть, антнцн-цнклон,— цокочеш ти.

Ма-мабуть,— погоджуюсь я.— А дід казав, що колись ие було ні циклонів, ні антициклонів. А була п-просто погода. Узимку х-холодно, сніг, мороз. Улітку жарко, сонячно. І дощі здебільшого восени... А воно, бач, і тоді не було погоди. Теж б-були циклони. І... і антициклони.

Е-егеж..

Нарешті дощ припинився. Так само раптом, як і почавсь

І думаєш, стало краще? Навпаки!

Хоч якнй холодний був дощ, а все-таки тепліший за той пронизливий вітер, який почав обдувати нас мокрих з усіх боків.

Вззз... Вззз. Вззз...

Ой мамочко! Ой людонькн! Ой лишенько!...

Ніколи в житті я не х.апав таких дрижаків. Ніколи не було мені так холодно. До болю.

От коли по-справжньому ми зрозуміли, що таке життя без вогню! Півжиття б, здається віддав за те, щоб хоч хвилинку погрітися біля вогнища, хоч біля маленької тліючої головешки. Та — дзуськи! Нема вогню. Не навчилися ще його люди добувати, не навчилися ще користуватися ним. Доісторичний час Четвертинний період. Неоліт.

Слухай,— кажеш тнч— Давай рухатися' Бо в мене од холоду вже серце так болить — от-от зупиниться

Давай,— кажу я.— Рух — це життя, писали колись у двадцятому столітті.

Підхопилися ми й почали робити різні вправи: присідати, пригинатися, вимахувати руками. Ти перший, я за тобою. Ти ж у нас спортсмен' У вас же спортивна родина. Не те що в нас