знайди книгу для душі...
Та щось ті присідання й вимахування мало допомагають Наче ще холодніше стає. Наче більше вітру.
Ой,— кажу,— холодно присідати. Придумай щось інше
А що прид мувати? — кажеш ти.— Хіба що біг на довгу дистанцію Б г — це здоров я. Сам академік Амосов не говорить.
Ну, раз академік говорить побігли швидше!
І нову ти, як спеціаліст перший. Я за ібою Біжимо.
Жоро! — гукаю на бігу.— Швидше! Щось ти дуже повільно біжиш.
Я,— гукаєш ти,— біжу так як мене тато вчив! Треба розподіляти сили рівномірно по всій дистанції.
Та ну тебе! Ти що — рекорд встановити хочеш? Нам аби зігрітися. Швидше! Бо пережену'
Не міг ж ти допустити, щоб я, неспеціаліст, та обігнав тебе, спеціаліста
Ушкварили ми так, нач< за Вами вовки гналися. Ти попереду Я по п'ятах за тобою. І раптом ти зник
Не встиг я навіть здивуватися, де ж ти подівся, як відчув, що з млі підо мною нема, і полетів кудись униз.
Отямивсь я, коли вже лежав на мокрій слизькій глині, по якій ковзнув аж иа самісіньке дно глибокого яру. Поряд борсався й ти.
Швидше! Швидше' — перекривив ти мене.
Д ЧОГО ж ти під ноги не дивився? — огризнувсь Я.— Чого біг наосліп?
Додивишся тут, як трава по груди.
Підня нся ми, спробували вибратися з яру, та де там! Ступиш два кроки — і на >ад з їжджаєш. Мокра глина —все сншо що ковзанка.
Ну от,— кажеш ти.— Мало нам було радості первісного
життя. Тепер голодні й холодні у ямі сидітимемо.
І в голосі твоїм, чую, вже справжні сльози бринять.
Та і в мене, чесно скажу, все ус редині тремтить —- от-от заплачу.
Справді. Становище наше — гірше не придумаєш. І порятунку чекати годі. Звідки той порятунок візьметься? Хто нам його подасть? Шаблезубий тигр? П черний ведмідь? Мастодонт? Чи фороракос із дзьобом-сої ирою? Чи ті волохаті гоміноїди, немовля яких ми налякали?
Ні! Ніхто нам руку (чи пак. лапу) допомоги не подасть Ніхто!
І тут.. Спершу мені навіть здалося, що то мені просто вчулося. Аж див юсь — і ти рота ро ;крива ш від подиву.
Хлопці! Чілдрени! Це ви?.. X опці! — тихо і якось невпевнено пролунало з-за якогось колючого кущика, що ріс иа дні яру.
І звідти вигулькнула розпатлана мокра голова.
Агашкін! -— вигукнули ми з тобою в один голос.— Агашкін!
І ми кинулися до нього так радісно, наче то був не Агашкін; в найрідніша нам у житті - юдина.
Ой, хлопці! Ой, як добре, що ви з'явилися! — тремтячим голосом заговорив до нас Агашкіи.— Бо я вже й надії не мав. Думав, що все, пропадаю. Злякався, як... От жах!.. Ну, ви скажіть, га?
Але ми нічого ие сказали. Ми тільки ствердно хитали головами. Бо що ж тут скажеш?..
РОЗДІЛ VIII,
який знайомить вас с Васею Аеашкіним.
Дуб д'Артаньяна. «Унікум»...
Звичайний шматок штукатурки...
Уявити його собі спокійним і нерухомим просто неможливо.
Якщо навіть тримати Агашкіна за руки й за ноги, то його темні й блискучі, як вншні, очі бігатимуть так, що здаватиметься, ніби весь він рухається.
Він страшенно любить бути в центрі уваги, любить, щоб його слухали, щоб дивувалися тому, що він розказує.
0, знову Агашкін працює на публіку! — усміхається піонервожатий Стьопа Чичибабін.
І нема для Агашкіна більшої насолоди, як бачити розкриті від подиву роти однокласників.
Учора ввечері...— наче нехотя, байдуже починає Агашкін,— прийшов до нас знайомий мого тата генерал Михайлю- ченко. Орденів отак — на всі груди... Навіть не знаю скільки, й підрахувати важко. Нещодавно генерал повернувся з Ялти, з санаторію. До речі, Софія Ротару, виявляється, живе в Ялті. Він її бачив отако, говорив з нею. Вона у них в санаторії давала концерт. Дуже, каже, симпатична, проста, без усяких там штучок, як інші естрадні зірки. Співала їм на «біс» усе, що просили- Фото генералові підписала, він показував. І з народним артистом Степанковим генерал знайомий. З тим, що Ковпака в кіно грав. І з космонавтом Поповичем...
Дуже любить Агашкін знамениті імена, дзвінкі титули й високі посади.
Якусь я вчора штуковину їв, навіть не знаю, як вона називається,— знову ж таки знехотя, наче байдуже починає він.
Що таке? — питають його.
Та... були ми вчора на іменинах у моєї двоюрідної сестри. Вона вчиться у хореографічному училищі на балерину. І вже в спектаклях виступає в кордебалеті. Так на іменини прийшли заслужені, народні артисти. Приятель її тата, дядька мого, працює директором гастроному. Так ви таких закусок, мабуть, зроду не бачили. Якісь ковбаси, тверді, як залізо... Це таке образне порівняння... Якісь балики, аж чорні, з жовтим жиром. А одна штуковина, я ж кажу, з вигляду наче рисова каша, а солона і смак рибний. Але смачне, страх! Я півтарілки з'їв. А один народний артист так співав (от забув його прізвище!), що в серванті скло тріснуло. Бас! Уяв-