Слава ЗСУ!

Як уже казано, переважна більшість дівчат була таємно закохана в Ореста Івановича. І всі вони з превеликим задоволенням теж побігли б у майстерню, але тоді Пелагея Петрівна лишалася б без уроку, а вона була добра й симпатична, і дівчатка не могли собі дозволити засмутити її. Та й не дівчача це справа джикати напилком, шкваркати рубанком та гехкати молотком по зубилу. Дівчатка мріяли про той час, коли вже стануть семикласницями. Бо Орест Іванович був не лише вчителем праці, а й учителем креслення, яке починалося в сьомому. І уроки креслення в семикласниць були, ясна річ, найулюбленішими.

Оресте Івановичу! Оресте Івановичу! А в мене чогось ие виходить.

Оресте Івановичу! Підійдіть, будь ласка. У мене циркуль не крутиться.

Оресте Івановичу, а як тримати рейсфедер? — тільки й чулося в сьомому весь урок. І жодного голосу хлопчачого, самі дівчачі.

Треба сказати, що й хлопці любили Ореста Івановича. Але, звичайно, не так, як дівчата. По-свосму.

Орест Іванович і справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався. І ніколи ие примушував щось робити на своїх уроках. Тільки показував.

—■ Хочете — робіть, хочете — ие робіть,— усміхався він.-- Примусова праця тільки у трудколоніях. Для злочинців. А тут усе добровільне. Скажу тільки одне. Вміти щось зробити своїми руками — це радість. Яку ніщо інше дати ие може. Ні ласощі, иі кольоровий телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може,— то нещасний чоловік. Добровільний інвалід.

Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання. Шафи з наборами найрізноманітніших

67

інструментів. Ряди довгих столів з лещатами, верстати токарні, свердлильні, навіть один фрезерувальний.

І хоч бн до чого підійшов Орест Іванович, за що б не взявся — чи то на токарному точнв, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь — усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не можна було очей відвести.

І кожному хотілося зробити так само.

І мало-помалу хлопці без усякого примусу полюбили уроки праці, навчилися працювати і по металу, і по дереву. Бо й сам Орест Іванович однаково добре працював і по дереву, і по металу.

Останнім часом Орест Іванович активно наближав трудове навчання до виробництва.

Робота без певної мети,— казав Орест Іванович,— робота, коли не бачиш її корисних результатів,— дурна, вибачте, робота. А коли бачиш, що робиш щось для людей потрібне,— зовсім інше діло.

І Орест Іванович одержав договірний підряд на виготовлення маленьких столиків для дитячих садків.

Тимчасово були припинені роботи по металу. Всі класи з четвертого по восьмий переключилися на роботу по дереву.

Здавалося б, нескладна річ — маленький столик. Фанерна кришка, чотири ніжкн, иу й ще чотири планки, що ті ніжки з'єднують і кріпляться до кришки.

Але все це вимагає точності, старанності і вміння.

Бо треба, щоб ніжки трималися міцно,— казав Орест Іванович.— Щоб столнк не хитався і, чого доброго, не впав. За ним же сидітимуть малі діти. І може статися біда — впаде наш столнк, попадають дітн, повивертають на себе гарячий борщ або чай — уявляєте?

Готувала, обпилювала, обтесувала, рівняла иіжки й поперечини одна бригада.

Кришки випилювала з великих листів фанери і теж рівняла, зачищала краї наждаком друга.

А вже збирала третя.

Робота ніби й одноманітна, але коли готовий столнк стояв під вікном — акуратненький, міцненький,— серце сповнювалося гордості й самоповаги. Що не кажіть, справді приємна то річ — зробити щось своїми руками.

Не всі, звісно, працювали з однаковим ентузіазмом, однаковою енергією та умінням — так, на жаль, поки що не буває. Але працювали всі. Всі, крім... Ну вн, мабуть, здогадуєтесь, що знаменита трійця — Довіий, Злюкін і Малявка — просто не могла працювати, як усі. Вони тоді не були б трійцею, а були б звичайними нормальними хлопцями. Але воии, на превеликий жаль, були трійцею. І на жодних уроках вони'так не ледарювали, як на уроках праці. Бо Орест Іванович нікого не примушував. І ледарювати можна було скільки завгодно.

Трійця навіть дозволяла собі кепкувати з хлопців.

Давайте-давайте, пихтіть, козли! — цідив Злюкін.

Робота дурнів любить,— докцдав Довгий.

Від роботи коні дохнуть,— пищав-хихикав Малявка.

А коли їм говорили, що однак доведеться після школи

або в інститут, або в технікум, або в ПТУ, або знову ж такн иа якусь роботу, Злюкін зневажливо мружив очі:

А я не збираюсь: иі в інститут, ні в технікум, иі в ПТУ...

А ким же тн будеш? — питали його.