Слава ЗСУ!

«Ну,— думаю,— все! Витягнуть зараз на верхівку і там з'їдять. Мабуть, вони люблять їсти людей на верхівках дерев».

Аж от уже й верхівка.

І тут раптом воин нас з Агашкіним випускають з своїх лап і, блискавично перелітаючи з гілки на гілку, зникають. Що таке?

Ми ледве встигаємо схопитися за верхівку руками, щоб не загуркотіти вниз. Висимо ми. значить, на самісінькій верхівці внсочениого дерева, дивимося отетеріло одни на одного й дивуємося.

Агашкін,— кажу,— ти щось розумієш?

Ні-І,-— киває головою Агашкіи.— Нічого ие розумію.

І я,— кажу,— нічого. Я думав, вони нас тут з'їдять. А вони кудись зникли.

Глянув я з верхівки дерева, куди нас затягли наші одно- класиикн-мавпи, і якимсь дуже-дуже знайомим, тисячу разів баченим здався мені краєвид- Гора, нагромадження кам'яних брил, і між тих брил зеленими барвистими острівцями різні чудернацькі дерева з величезними квітами, папороть, плавуни дивовижні...

Слухай,— кажу,— Агашкін. А глянь-ио уважніше. Тобі це нічого ие нагадує?

Тю! — каже вій.— Точнісінько наша «альпійська гірка», що біля школи. Тільки гігантська. Натуральної величини. Ти днви!

От я ж і кажу.

Навіть оті дерева повалені. Точнісінько наче після того, як трійця їх потоптала. Подумати тільки! Через ту клумбу, через трійцю ми, власне кажучи, в цю дику епоху потрапили і знову ж таки через них сидимо на вершечку дерева, як... як сороки. Це таке образне порівняння...

Мене наче струмом ударило.

Злазьмо,— кажу,— Агашкіи, швидше та підемо шукати Жору. А то мн про нього геть зовсім забули.

Давай,— каже вій.

і ми швиденько почали злазнтн з того дерева. Але те «швиденько» було дуже відносне. Мн все-таки ие мавпи. У нас так швидко не виходило. Та нарешті ми злізли. Тіль- ки-ио ступили на землю, як залунало дике мавпяче «у-у, у-у». І, вискочивши з гущавини, вони знову схопили нас.

Хлопці! Та ви що! — без усякої надії спробував заволати Агашкін.

Уукаючи й жахливо шкірячи нерівні зубн, мавпи тягли нас у якісь хащі.

І враз до мене дійшло — бавляться з нами наші однокласники, жорстоко, по-звірячому бавляться. Як ото кіт з мишкою. Г нікуди вони нас не відпустять, покн ие замордують остаточно. Бо їм, мабуть, нудно, а ми для них розвага. І нічого їм ие доведеш, бо ие розуміють вони людської мови.

І така мене охопила безнадія, що я тобі передати не можу.

Притягли вони нас иа якусь галявину і давай збиткуватися иад нами. Тн ж знаєш, які вони. Як вони люблять знущатися з слабших за себе. Але коли вони були однокласниками, то хоч поговорятн можна.

А тут... Не знаю, скільки б іще тривали наші муки, аж раптом трійця завмерла, нашорошивши вуха. Потім враз присіли усі троє, мов хто їм на плечі натиснув. А тоді я-ак дременуть! Шух! Шух! Шух! — і нема.

А ми лишилися лежати на землі.

Чуємо з хащі густий басовитий рик. І одразу ж на галявині з'явився... шаблезубий тигр, або, як його ще називають, шаблезуба кицька. Ну, я тобі кажу, то була киця! Завбільшки з корову, а морда така страшна, що від одного погляду можна заїкою на все життя лишитися. Два верхні ікла, як дві здоровенні шаблюкн, стирчали з пащі иа пів- метра.

Агашкіи,— шепочу,— лежи и ие ворушись, наче ти неживий. Якщо можеш, не дихай навіть. Це єдиний порятунок. Я читав.

Завмерли ми, закам'яніли. Лежимо, ие дихаємо.

Чи то шаблезубий щойно поснідав стрункою свіженькою антилопою, чи то ми здалися йому дуже вже несмачними, але тільки підійшов він ліниво до нас, понюхав кожного, скривився бридливо, хвостом об землю вдарив і так само, не поспішаючи, пішов собі у хащі. І зник з наших очей.

Але ми все одно лежимо. Хто його зна. Може, він зачаївся у нетрях. Хижаки підступні. Від них усього можна чекати. Ну, я тобі скажу, й становище в нас — лежнмо на холодній мокрій землі, тремтимо від холоду й страху. І навіть поворухнутися боїмось. А що робити? Так же не хочеться в пащу до шаблезубого...

І тут згадалося мені раптом шкільне горище, як ми з тобою, Жоро, тремтіли й мерзли на ньому. Вся наша пригода на горнщі згадалася.

РОЗДІЛ XII, в якому Лесик і Жора потрапляють на шкільне горище.

Стаття Каті Шалаєвої. Двері зачиняються.

Дрижаки. Гоша і Антоша. «Треба було б зайнятися цим! По лінії червоних слідопитів»

Це було торік наприкінці другої чверті, перед Новим роком, коли Прометея Гавриловича в школі ще не було, а шкільним завгоспом був Федя.

Знову ж таки ие обійшлося без Агашкіна. Власне з Агашкіна все й почалося. Коли б не він, ніякої пригоди не було б.