Слава ЗСУ!

Чухи-чухи-чуханиці, добрі з маком паляниці...

1 такий простір, таке сонце, така теплінь навкруги!..

Від того спогаду стало ще холодніше.

М-між іншим, я читав: морякн після морських катастроф найчастіше гинуть не від того, що захлинаються, тонут^, а від пе-переохолодження,— сказав Жора.

К-краще б ти цього н-ие чнтав,— скривився Леснк.— Знайшов чим похвалитися.

Коли холодно, час тягнеться неймовірно довго. Я сам у своєму житті не один раз дуже мерз, знаю по собі. По-моєму, на час діє закон фізики, тільки навпаки — від холоду хвилини й секунди розширюються, а від тепла звужуються.

По-моєму я в же п-починаю гі-переохолоджуватися,— мовив Лесик.

1 я т-теж,— сказав Жора.

Хто з них перший стукнув у двері, сказати важко. А може, вони стукнули одночасно, таке буває.

У всякому разі через мить після першого стуку воин вже гатили у залізні двері в чотири кулаки. їм здавалося, що від їхнього грюкоту здригається вся школа. Але то їм тільки здавалося.

Коли вони на хвилину припинили свій грюкіт і прислухалися, у школі стояла така сама тиша, як і до того. Чи то двері були такі масивні, чи то кулаки їхні такі слабосилі...

Вони загрюкали з новою енергією.

Важко сказати, скільки вони гатили кулаками в двері, але нарешті кулаки заболіли так, що треба було дати їм перепочинок.

Хлопці знову прислухалися.

1 раптом почули тихі голоси.

Спитай тн,— казав один.

Ні, тн! У тебе голос дужчий,— казав другий.

Жора і Лесик вигукнули одночасно, в один голос.

Тільки Лесик гукнув:

Алло!

А Жора: Одчиніть!

І ці два вигуки злилися в один:

Алодчилоніть!

д ви хто? — тоненько спитали з-за дверей.

Ви злодії?

І знову Леснк та Жора вигукнули одночасно. Тільки тепер одне й те саме:

Та ви що?І Які злодії?

А хто ж? — спитали з-за дверей.— На горище через

дах тільки злодії можуть залізти. От мн зараз міліцію викличемо.

Цього ще не вистачало!

Голоси були такі тоненькі, що важко було визначити — хлопці то чи дівчатка. Все-таки, мабуть, дівчатка.

Дівчатка! — загукав Лесик.— Не треба міліції. Ми з п'ятого «Б».

А ми не дівчатка! — ображено залунало з-за дверей.— Ми Гоша і Антоша. З третього «А». З подовженого дня.

Вас коли-небудь виганяли з класу? — спитав Жора.

Виганяли,— гордо відповів чн то Гоша, чн то Антоша.

От і нас вигнали,— загукав Лесик.— То будьте ж людьми. Допоможіть. Знайдіть десь ключа.

А як ви потрапили на зачинене горище? — прискіпливо спитав котрийсь із хлопців.

Було відчинено, а потім Федя замкнув,— чесно признався Жора.

Третьокласники за дверима про щось зашепотілися. Потім котрийсь сказав:

Почекайте. Ми зараз.

Запанувала тиша.

Лесик і Жора вже померзли так, що тремтіли, як осиковий лист.

І знову холодні хвилини тяглися неймовірно довго.

Аж раптом почувся тупіт багатьох иіг, галас і крізь той галас пролунав дзвінкий веселий внгук Агашкіна:

ЧілдреннІ Ви тут? Ви живі?

Довелося відгукнутися.

Потім хлопці почули стурбований голос Маргаритн Михайлівни:

Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли ДО завгоспа по ключ. Скоро вас сщімкнуть. Це ж треба! Це треба таке вигадати!

Виявляється, що третьокласники Гоша і Антоша не придумали нічого кращого, як побігти у п'ятий «Б» просто на урок і з порога загукати: «А ваших учнів, яких ви з класу вигнали, завгосп иа горищі замкнув!»

І Маргарита Михайлівна, звичайно, перелякалась і разом з усім класом кинулася иа четвертий поверх.

Тут задзвонив дзвоник, і гамору стало ще більше.

А коли нарешті прийшов Федя і, лаючись, сщімкиув двері і сині від холоду Лесик та Жора з'явилися иа східцях, що вели з горища, вони одразу ж зупинилися як вкопані. Весь коридор і всі сходи були запруджені учнями і вчителями. Наче то не вигнані з класу п'ятикласники виходили з горища, а космонавти спускалися по трапу з літака після космічного польоту.

Про дисциплінарні стягнення говорити нічого. Було все, що буває в таких випадках,— і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок по поведінці.

Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу. Учні молодших класів днвилнся иа них, розкривши роти. А незнайомі старшокласники показували пальцями. Що ж до однокласників — то й говорити нічого. Агашкін позирав на них з неприхованою заздрістю, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук — з загадковою цікавістю, а трійця — з одвер- тою ворожістю. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену иа горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав: