Слава ЗСУ!

І от иа тобі...

Життя складається з дрібниць. І доля людська теж залежить часом від незначних дрібниць.

Ну, що, здавалося б, такого в тому імені — Зайчик? А для Віті стало воно визначальним у ставленні до нього хлопців з класу. Ні з ким він иаче й не сварився, ніхто його не бнв, не ображав особливо. Просто хлопці його не помічали, ніби його в класі й ие було. З першого дня стало ясно, що вій слабенький, кволий, що иі бігати, ні скакати, ні тим більше битися він не гараздий. Одним словом, Зайчнк. І тому — чого з ним матн справу?

Добре ставлення до нього дівчаток завдавало Віті ще більших прикростей. Коли якась Рая Фількіна або Ніна Ковбасюк підходили й довірливо, як до «свого», схилялися й шепотіли: «Ох же той Жабський! Ох, Здоровега! їм абн тільки битися й гасати по коридору!» — Вітя червонів і не знав, куди подіти очі.

Одного разу, коли вони з бабусею Світланою поверталися після школн, Вітя раптом глибоко зітхнув і сказав:

Ну коли вже приїде той тато!

Бабуся Світлана здригнулась і стала як вкопана серед вулиці.

Чого це тн? Що таке?.. Що сталося? — якось злякано спитала вона.

Нічого...— знову зітхнув Вітя. - Просто... Чого він не їде?

Ну, Зай... Ой! Ну тн ж, рибочко, знаєш, він у важливому державному відрядженні... Виконує, ти ж знаєш... Мама казала... Скоро приїде... мабуть, після Нового року...

І торік казали — після Нового року і зараз...

Ну... ну, рибко моя, ну ти ж знаєш, він дуже гарний спеціаліст, вій там так потрібен, його просять іще лишитися... Ну скоро вже, скоро...— голос у бабусі Світлани тремтів.

Вітя давно не бачив, щоб бабуся так хвилювалася. Навіть першого вересня...

А що сталося, Вітю, сонечко, що сталося? Тебе хтось образив? Може, ударив? Куця моя! — В голосі бабусі вже була паніка, переляк.

Та ні! — махнув рукою Вітя.— Ніхто мене не вдаряв. І не ображав. Просто...

Ну, то їй- пояснювати, бабусі? Вона хороша. Дуже хороша'. Кращої, мабуть, нема ні в кого. І мама хороша. Але вонн жінки. А тут потрібен чоловік. Є в хлопчачому житті справи, які може зрозуміти тільки чоловік, тільки тато.

І у Віті ж такий тато!

Він завжди усміхається Віті з фотографії, що стоїть на письмовому столі у Вітнній кімнаті. Так весело, так сонячно, так променисто всміхається, як ие всміхається ніхто в цілому світі. І очі в нього такі добрі, такі ніжні, такі розумні, що одразу видно, яка він людина.

А людина він надзвичайна. Коли бабуся розказує про нього, в иеї самої очі саітяться, як дві зірочки.

Бабуся Світлана дуже любила Вітиного тата, свого зятя Гришу, Григорія Михайловича. Може, тому, що він вигадник, фантазер, як і вона. Чи тому, що він спортсмен? На тій фотографії, з якої він усміхається, він у спортивному костюмі.

Чи тому, що він взагалі взірець усіх чеснот, як вона вважала,— взірець людяності, мужності, чесності, доброти, благородства...

Незвичайна він людина.

І листи тато писав незвичайні. Дуже ніжні й веселі. І захоплюючі. Якісь казково^пригодницькі, фантастичні. У кожному листі була якась таємниця, загадка. То печера з доісторичними коштовностями. То НЛО, нерозпізнаний літаючий об'єкт. То невідоме иауці плем'я гігантів у джунглях Африки, то колонія колишніх військових злочинців...

ї в усіх тнх татових захоплюючих казкових пригодах діяла добра й всевладна чарівниця — Міс Таємниця, яка нібито завжди допомагала йому, приходила, як вій писав, «на виручку» у скрутні важкі моменти. І все завжди закінчувалося гарно й весело. Тато називав її по-закордонному «Міс Таємниця», певне, тому, що сам був за кордоном. Мабуть, тато дуже скучав за Вітею, тому й писав такі листи.

Чимось ті лнстн нагадували бабусині казки. Вітя не знав, хто в кого навчився — тато в бабусі Світлани чи бабуся в тата. Але то ие мало значення. Коли люди живуть разом і люблять одие одного, то часто переймаються звичками, інтонаціями, навіть словами. Вітя чомусь думав, що то бабуся Світлана надихалася татовими листами. Татові листи все-таки були цікавіші.

Шкода тільки, що тато не любив фотографуватися. З Африки він прислав лише кілька фотографій, та й то вонн були групові, і тата на них було не дуже добре видно.

А кожну татову фотографію Вітя роздивлявся по тисячу разів і знав кожну деталь напам'ять. І ту, де він «крутить сонце» на турніку, і ту, де пливе в басейні, і ту, де біжить стометрівку на стадіоні. І ту, де несе маму на руках, а вона обняла його за шию, сховала обличчя в нього на грудях, а він сміється, і вітер куйовдить його волосся...

VII

На мітлі сидіти було дуже зручно. Навіть не відчувалося, що ти сидиш. Невагоме тіло наче само линуло в повітрі.